Батьки загиблого 22-річного бійця  “Вовків Да Вінчі”  – Давида Іщенка із Ладижина щодня згадують про свого героїчного сина і   втілюють мрію Давида-добровольця в життя. Бо після його загибелі та велелюдного прощання в рідному Ладижині нині вони відкрили у Велятино на Закарпатті дружню для ветеранів війни садибу “Зірка Давида”. Бо їхній надзвичайний син мріяв тут жити, виховувати дітей та милуватися цією природою…  Тепер батько Валерій Іщенко та мама Давида – Олена Митченко надають найвищу якість сервісу для фронтовиків і всіх гостей “Зірки Давида”.

Адже зовсім поруч знаходиться  прекрасний комплекс  відпочинку “Теплі води” Велятино, навколо неймовірна природа, закарпатські смаколики і атмосфера розвантаження.

Хто хоче із побратимів змінити картинку, відпочити із родиною в 12 басейнах 4 саунах і 4 джакузі  – це 100 грн безліміт по убд. Плюс саме тут варто  зануритися в сферу спокою природи риболовлі та повного релаксу.

Про подвиг свого сина та ідею відкриття пансіону "Зірка Давида" нам під час відпочинку після бойових розповіли батьки Давида - Валерій та Олена.

Давид  народився, виріс та навчався у Ладижині. З самого  початку повномасштабного вторгнення пішов до  військкомату, щоб йти захищати Україну. Але його не брали - надто молодий та ще й студент четвертого курсу... І ми його відмовляли - казали, що потрібно інститут закінчити, побудувати своє життя, набути досвіду, створити родину...  Але він нас не послухав і разом із друзями таки записався у військо -  приєднався до 125-тої окремої бригади територіальної оборони. Згодом син  перевівся до батальйону «Вовки да Вінчі».

Жителька Вінниччини Олена Митченко зберігає кожний малюнок, кожну записку свого сина, якому навіки 22 ... Здавалось, уже виплакала ріки сліз, бо досі не може повірити, що його немає. Каже, Давид був дуже бажаною дитиною, відрізнявся наполегливістю, допитливістю, бешкетував та з ранніх років полюбив читати книги.

«Я народила Давида, коли мені було 38 років. В мене є ще старша донька і онучка, - говорить мама загиблого героя Олена Митченко. З перших днів вагітності я знала, що це буде хлопчик  і обов’язково – Давид. Він був маленького росту. Худенький та верткий. Завжди викидав якісь «фокуси», але тим не менше, дуже любив книги. Зазвичай діти не охочі до читання, а він - навпаки. Ми не дозволяли сину багато читати, так як з народження у нього був  поганий зір. Тому коли вкладали спати, п’ять разів підходили і перевіряли, чи не сховався він під ковдрою, читаючи книгу. В дитинстві я жартівливо називала сина «ботаном», щоправда, він трішки сердився. Давид не займався спортом, як більшість хлопців. Батько намагався віддати його на карате, але згодом стало зрозуміло, що це не його».

Любов до українського – мови, одягу та традицій хлопець також проявляв із раннього дитинства. Мама пригадує, коли йому було сім років він вперше одягнув вишиванку і довгий час ходив до школи лише в ній. А в 10-річому віці Давид прочитав книгу Василя Шкляра «Залишенець». Це був улюблений його автор. Він придбав всі книги українського класика.

« На душі та в серці великий біль, але я вважаю - ми робимо велику і правильну справу., - вважає мати Давида. - Бо коли до нас на відпочинок приїздять бойові хлопці ми спілкуємось і розуміємо - їм треба допомогти... Ми вклали в "Зірку Давида" всі ці важкі кошти від його загибелі, всю свою душу та вміння.  Багато чого вже виходить, ще багато чого треба зробити... Але ми не склали руки, ми робимо справу, про яку мріяв наш син... Бо він мені сказав одну фразу, яку я пам'ятатиму завжди  - "Не страшно загинути! Страшно коли про нас забудуть..." Цією ідеєю ми керуємось із батьком Давида, коли робимо тут свою справу...

Як тільки з'являється можливість, то ми відвідуємо могилу сина в Ладижині - святе для нас місце. Також його провідують друзі, однокласники, товариші. Бо його знало дуже багато людей... І на прощання із Давидом в той останній сумний день, здається, прийшло все місто...

Скажу чесно, я ніколи не думала, що син стане воїном.

Давид любив навчатися. Він закінчив Ладижинський коледж з червоним дипломом. Потім поступив до Львівської політехніки. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення – він був на 4-му курсі, і мав захищати диплом бакалавра. Проте одного дня, він телефонує і каже: «я піду записуватись у військкомат». Я відмовляла сина всіма можливими словами. Мовляв, є кому воювати, а тобі потрібно вчитися. Син не послухав мене і вчинив по-своєму. Він спершу пішов в один військкомат Львова, в другий, третій... Йому відмовляли...Зрештою, досягнув своєї цілі і приєднався до лав  125-тої окремої бригади територіальної оборони. Довго не зізнавався, а після прийняття присяги, надіслав фото і сказав: «Мамо, я прийняв присягу та йду воювати». Важко описати мої відчуття, коли я за тисячі кілометрів, чую, що  син став військовим. Перші місяця він проходив навчання, потім виконував різні завдання в тилу. Це йому не подобалось і він із своїм другом Марком, який до речі теж студент, перевелись у батальйон «Вовки Да Вінчі».

Він мав поганий зір, але дуже любив читати. Всі друзі мені сказали, що він однозначно пішов би на війну. Інакше він не міг...

За свій короткий бойовий шлях, Давид проявив себе як мужній воїн. Він стійко тримав оборону та проводив штурмові дії в районі Богданівки Хромове. А 30 березня в складі групи розвідки, здійснював успішний штурм в ході якого знищили 6 бойовиків угрупування вагнера.

«У батальйоні «Вовки Да Вінчі» син воював понад пів року. Він працював із дронами. Ми йому купили дрон. Потім у Львові під час відпустки прямо в кафетерії до сина підійшов чоловік, запитав Давида чим він займається у армії та вислав йому прямо на фронт дрон.

Згодом син також освоїв професію сапера. І останні місяці він працював як сапер. І коли він йшов у свій останній бій він написав своїй коханій дівчині Христині, яку він ще називав мій Христос -  "Я боюсь Христос, ми йдемо в саме пекло, я не можу відмовитись і підвести побратимів...". Дівчина його заспокоювала і вірила до останнього, шо Давид виживе і повернеться. На жаль, так не сталось....

До речі, він дуже її кохав, обіцяв одружитись одразу після закінчення війни, побудувати тут свій дім та мати багато дітей. Із Христиною ми досі спілкуємось... Вона дуже гарна порядна дівчина... Але наш Давид, на жаль , повернувся на щиті...

Ми спілкуємось із його побратимами, вони бувають у нас та на могилі сина.  Привезли нам прапор і встановили прапор "Вовків Да Вінчі " на його могилі...

Як ви пережили ті дні, коли тіло вашого сина мали витягти із передової?

Це було дуже страшно. Я була за кордоном, бітько Давида сказав, що його не стало... Я зібралась і швидко приїхала. Ми до останнього вірили, що він в полоні, шукали його по всіх каналах. Але згодом нам прислали відео із фронту, де він лежав уже мертвий... Я його так впізнала.  За ним побратими ходили три рази і змогли його забрати лише через 50 діб... Його друг Олег знайшов те місце, відкопав Давида і нам привезли тільки чорний пакет... Це таке жахіття для мами і всієї нашої родини, що неможливо передати словами і сльозами...

Пані Олено, після смерті сина що ви скажете про намір призивати до армії 18-25 річних хлопців?

Мій пішов добровольцем і не питав дозволу батьків... Але я вважаю, що вся молодь має вивчати військову справу із школи за прикладом Ізраїлю. Бо ця війна не закінчиться завтра... І всі мають служити!

Щодо 18-річних в ЗСУ я не впевнена. Бо ці юні Герої - вони максималісти, не мають своєї сім'ї та досвіду життя, але більш за все люблять України і заради своєї країни готові на все. Мій син Давид так і сказав мені одного дня - " Я йду не просто на двіж на нулі, я йду воювати за тебе, мамо, за батька, за сестру, за племінницю Аню, за всіх Вас..." Він рвався в бій... І там на фронті дійсно наші кращі, і гинуть кращі. А з тієї сторони на нас пре наволоч. Мені дуже важко із цим жити, але я сильна, я справлюсь...

Він дуже оберігав мене, і не все розповідав. Був випадок, телефоную, сину і кажу: «Я побачила в Інтернеті, що хтось із батальйону «Да Вінчі» під обстрілами цілий місяць утримує «дорогу життя». Це була лісосмуга, де кілька чоловік, не давали її прорвати. Цією дорогою вивозили поранених, боєприпаси. Син так послухав кивнув лише і нічого більше не говорив.Через якийсь час зізнався: «Мамо, я там був, я утримував цю «дорогу життя». Я заплакала. Це мій хлопчик, якого все життя називала «ботаном» раптом став таким сміливим, безстрашним воїном.

Ще був випадок, коли взимку на мінному полі не спрацювала наша вибухівка. Потрібно було дійти і з’єднати проводки. Давид виявив бажання піти самостійно виконати це завдання. За це він був нагороджений медаллю від батальйону «Вовки Да Вінчі», - розповіла пані Олена.

«Вольт».

«Це було 20 травня. Давид на позивний "Вольт"  ішов попереду і вів за собою хлопців. Їм потрібно було пройти 500 метрів по голому полю, без жодного дерева чи куща.

- Нам треба пройти пів кілометра під шквальним вогнем і влаштувати підрив»., - написав у своєму останньому повідомленні Давид.

Він  загинув миттєво, від прямого влучання снаряду. Також ворожа куля забрала життя ще одного його побратима, який був на рік молодший за нього. Коли хлопці відступили, забрали поранених і забрали того хлопчика. А Давида не могли забрати і його тіло лежало на полі бою 50 днів...

На його похорони 1 серпня прийшов увесь Ладижин... Всі люди стояли на колінах.  Давида нам віддали зі скандалом в моргу Дніпра зі скандалом  після проходження процедури ДНК.  Тепер я втілюю в життя його мрію... "Зірка Давида " завжди відкрита для його побратимів та справжніх захисників України, яким був мій Давид., - зазначив Валерій Іщенко.

- Зараз весь свій часу я проводжу в цьому пансіоні  в Закарпатті, який ми назвали на його честь "Зірка Давида" у Велятино. В цьому будинку вже комфортно відпочивають наші воїни із своїми родинами, ветерани війни. Цим самим ми з його матір'ю хочемо зберегти пам'ять про сина-Героя та його подвиг.

Телефон власника садиби "Зірка Давида" - батька Давида,  Валерія Іщенка  +380980225474