Есе

Був би сад, а солов’ї прилетять.

(Народне прислів’я).

ПРОЛОГ

Я не науковець. І на таке звання не претендую. Я – письменник. І тому мене значно більше цікавить психологія моїх героїв та мотивація їхніх вчинків за тих чи інших обставин. А сталися ті вчинки, скажімо, у 1977-му чи 1978 році – питання другорядне. Чому так? Бо є для детальних уточнень багато кваліфікованих фахівців, які в цьому орієнтуються значно краще мене.  Молотком дрова не рубають…

 1. ШЛЯХИ ГОСПОДНІ: ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ-СТЕЛЬМАХ-ОГІЄНКО… ТРЕПОВ

– Не шукай собі роботи, вона сама тебе знайде. – порадив колись мені батько. – Думай про хороше, не роби дурниць і Всесвіт тобі і підкаже, й плече, як буде треба, підставить.

Згадую і дякую за ту науку. Та й іншим передаю, наче естафетну паличку, цю батьківську пораду.

Думаю, що знайдеться хтось, хто тільки глянувши на заголовок, подумає: “Ну все! Зовсім злетів з котушок цей Хмелівський у своїх історичних екскурсах! Хапнув таки критичну дозу пилу століть у казематах архівів…”

Знаєте? А мене те навіть і не здивує. Бо причина банально проста: я і сам теж десь так відреагував би на схоже у когось з моїх колег.

А, може, й ні. Бо ситий вже суміщенням несумісного, як кажуть, по самісіньку зав’язку.

Отже: за порядком.

Спочатку я натрапив на три коротесенькі згадки про отамана Якова Орла Гальчевського в романі Михайла Стельмаха “Чотири броди”.

Потім у книзі Гальчевського “Проти червоних окупантів” зустрічаю неодноразово згадування не відомого мені села Майдан Трепівський десь зовсім поруч із Уладівкою… Без вагань припустивши, що це стара назва сусіднього села Майдан-Бобрик, працюю спокійно над твором далі.

Але! В повісті Стельмаха “Щедрий вечір” знову зустрічаю назву цього таємничого села і розумію, що мої припущення тріщать швами!

“…Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в’їжджаємо на шкільне подвір’я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір’ї зараз тихо (школярі пороз’їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.” М.Стельмах. “Щедрий вечір”.

Оказія! Місця ті я знаю добре і розумію, що тут щось не те: не стоїть Майдан-Бобрик на річці Згар і немає там двоповерхової школи… Крутояри, глинисті горби і хати-білянки є, а решти, як кажуть галичани “ніц німа”. Така, здавалося б логічна моя теорія не витримує критики. Цікавлюся ретельніше. І диво!  Недовгі пошуки приводять мене в село Кам’янка – саме воно колись у своїй історії мало назву Майдан Трепівський… Та знову але: річка тамтешня має назву Згарок (ліва притока Згару). Але це вже не так важливо.

А цікавіше інше: в 1908 році учнем духовно-педагогічного училища в Майдані Трепівському стає юний Яків Гальчевський…

А далі ще інтересніше. Жарти-жартами, але наприкінці 20-х років минулого століття там навчається і Михайло Стельмах, якого по закінченню цього училища без екзаменів зараховують до Вінницького українського педагогічного технікуму.

Що ж це за училище таке було в Кам’янці!? Цікавлюся… Виявляється, що тодішній власник села Київський генерал-губернатор Федір Трепов (молодший) в 1902 році за проєктом архітектора Григорія Артинова (того самого, хто сформував архітектурне обличчя центру Вінниці) побудував, вірніше сказати створив таке диво у цьому селі:

“…Міцна двоповерхова будівля з «дикого каменю» і цегли, на фронтоні викладена дата будівництва — 1902. Вікна великі, стіни товсті, по метру. У просторих класних кімнатах повно сонця і повітря. Сходи виготовлялися з чавуну на ливарні «Б. М. Львовичъ въ Виннице 1903 г.» Робилось все на віки — майстерня, бібліотека, спортзал, 18 класних кімнат, капітальна криниця, у якій настільки чудова вода, що звідси її носять на все село. Три добротні гранітні сараї, три погреби, душові, 3 га шкільного саду і 3 га дослідного поля, обсадженого черешнями. До революції тут було духовно-педагогічне училище…” Вікіпедія.

Будівля існує і нині, але за призначенням не функціонує… Функціонери постаралися, мабуть.

Будівля-будівлею, але мені тепер вже цікаво, що ж за педагогічний колектив там трудився? І кого ще, окрім Гальчевського і Стельмаха виховав країні своїми здібностями, талантами і працею?  Промайнула думка, що долі тим  педагогам випали ох які не солодкі…

А до чого тут ще й Огієнко?

Все просто: в 1918 році Яків Гальчевський стає вільним слухачем правничого факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету, першим ректором якого і був Іван Огієнко.

А 22 березня 1943 року той же Іван Огієнко, вже як Митрополит Іларіон в місті Грубешові (сучасна Польща) проводжатиме Якова Орла Гальчевського (Войнаровського) у Кращий Світ.

Коло замкнулося?

Не зовсім. Бо у 1961 році Михайло Панасович Стельмах віддасть грошову винагороду Ленінської премії на будівництво нової школи в рідних Дяківцях. І чомусь навіть двох думок не виникає стосовно того, чий вчинок він взяв собі у приклад.

От тепер коло замкнулося. Але цікава робота мене таки знайшла.

2. 608 – МІСТИЧНИЙ КОД РОМАНУ “ЧОТИРИ БРОДИ”

Найнадійніше заховане те, що на виду…

Ця істина, ця непохитна аксіома – своєрідний “отченаш” і для тих, хто намагається заховати, і для тих хоче заховане знайти.

Уявіть собі мій стан, коли я начебто випадково надибав заховане Михайлом Стельмахом послання до нас!

Знайшов – і не повірив одразу.

Перечитую вдруге. Уважніше вчитуюся в текст і ретельніше аналізую інформацію. Намагаюся відчути емоції автора і вжитися в образи його героїв… І розумію, що я не помилився. Так і є!

Приберіть з останнього його роману “Чотири броди” ці три фрагменти – абсолютно ніщо не зміниться!

Більше того – вони тут скоріше недоречні, ніж потрібні!

Для чого було їх вводити?

Стоп! А якщо діяти навпаки – спробуймо прибрати решту тексту…

Набираю ці три згадки… На моніторі переді мною коротесенький, але цілісний текст. 608 знаків…

Цікаво – а скільки сторінок у книжці? 608! Теж – 608… По одній букві на сторінку тексту виходить… Містика… Магія цифр?

А як ще пояснити таке?

Думай! – наказую собі.

У книжці на шість сотень сторінок є три згадки про легендарного отамана Якова Гальчевського, як про героя негативного. Чверть сторінки всього-на-всього.

Три вкраплення… Умовно прибираю їх.

Зміст роману не змінюється…

Дивно: роман сам по собі, а вони – самі по собі.

І одразу ж, теж само собою, напрошується логічне питання: для чого автору  вводити ці згадування?

З ким порадитися?

А-а! Пораджуся з собою…

Невже Михайло Панасович піддався замовленню тодішньої влади? Ні! Не віритися – хоч убий! Не згадав би – і питань не виникало б ні у кого.

Уважніше вдивляюся на набраний власноруч текст.

(Чи маю я право так вільно поводитися з чужими думками, оперуючи ними на свій лад так, наче карти в колоді тасую? Мої сумніви прибирає інше: не для себе ж писав він цей роман, а для читача. Тобто – і для мене. Виходить – маю право…).

І стається диво: переді мною постає деталізований образ позитивного героя!

Як? Як з трьох негативних згадок автору створити образ справжнього героя роману, коли і єдиної вистачило б, щоб все написане миттєво пішло під ніж тодішньої партійної цензури?

Відповідь одна-єдина: треба бути майстром!

І тут ще треба розібратися – де більше інформаційне навантаження для інтелекту читача?

Перечитую вкотре. І чітко бачу самостійний літературний твір: есе в романі.

Ось ці згадки:

“Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізати більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами й вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітає розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його – він тепер головою колгоспу працює…”*

“Не раз одвідував скиток і отаман Гальчевський, що найменував себе Орлом, переховувалася тут і його дружина Марія. А потім ці орли, як сови, дременули до панської Польщі, щоб уже не обрізом, а отруйним словом стріляти в молоду державу…**

” Пам’ять людська забула і ченців, і Гальчевського, і скиток…”***

*Стельмах М.П. Чотири броди. Роман. – К.: Дніпро, 1989. – 608с. ISBN 5-308-00337-8. Стор. 187.

** Там же, стор. 91.

*** Там же, стор. 91.

Три малесенькі вкраплення… Зате! Але скільки вони у собі несуть інформації читачеві! Насправді, це не три вкраплення, це вищий пілотаж! Це дійсно – коротка проза, майстерно захована автором у масиві великого твору! Есе в романі!

Розшифровую на свій лад: повстанським загоном, який діяв на початку двадцятих років минулого століття на Поділлі й котрий в радянські часи прийнято було називати бандою, керував жорсткий, високоосвічений, безкомпромісний до більшовиків отаман Гальчевський на псевдо Орел, який не загинув, а емігрував до Польщі. Там дізнаємося й ім’я його дружини: її звали Марією… Вияснити, що то за отруйні стріли – праці багато не вимагало: у еміграції Яків Гальчевський написав і видав книжку “Проти червоних окупантів”.

Чому ніхто цього не побачив?

Простіше простого: мені легко було вловити все і зібрати докупи, бо Дяківці Михайла Стельмаха і Уладівка, де пройшла моя юність, села одного району Вінниччини – Літинського. А зовсім поруч із Уладівкою – славетний Кипорів Яр, де й базувався загін Якова Орла Гальчевського.

Але і ім’я червоного партизана Михайла Чигирина згадується не випадково. Тут ще один висновок напрошується, головний: а якби Орлу-Гальчевському дійсно вдалося б вирізати більшовиків до сьомого коліна – то і радянської влади не було б в Україні… І диктатури пролетаріату з її продзагонами і чекістами.  Колгоспів не було б… І колишні червоні партизани-більшовики в них би не головували…

То й Голодомору 1932-33 років не було б!

І Великого терору 1937-38 років не було би!

А війни 1941-1945 років???

То, може, і варто було їх вирізати до сьомого коліна! Не так вже й багато було у 1920 році в Україні цих більшовицьких  зайд та одурманених їхньою брехнею місцевих колаборантів…

Але і це ще не все. Там же прямий натяк ще й на те, що ми забули про віру, про героїв своїх справжніх і про місця, пов’язані і з вірою, і з героями…

От вам і Стельмах!!!

Так і хочеться подумки подякувати за науку Михайлові Панасовичу і доповісти, що не забули ми Якова Гальчевського.

І Місця Сили народу нашого відновлюємо і бережемо.

P.S.Прочитавши роман – я так і не пов’язав змісту із назвою. Ще одна загадка Стельмаха? Хтозна… А що, коли три броди ми вже перейшли і саме перебуваємо на четвертому? І поява у Вінниці вулиці Якова Гальчевського – пряме свідчення того.

Пам’ять людська не забула Гальчевського…

Четвертий брід долаємо, Михайле Панасовичу…

3. БІБЛІОТЕКА

У час інформаційних новацій значення бібліотек, на перший погляд, катастрофічно падає. В епоху інтернету і цифрових технологій інформація на паперових носіях комусь здається якимось пережитком минулого, анахронізмом. Що там гріха таїти – дуже сприяють цьому процесу і нечисті на руку ділки-чиновники з явним чи прихованим патологічно  сильним бажанням вкрасти що-небудь навіть коли немає ніякої потреби у володінні викраденим. (Просто, щоб не втрачати свій кримінальний фах…).  Ні, не книжки їм нелюбі у тих бібліотеках, просто вони займають місце в цілком пристойних приміщеннях, які після перепрофілювання чарівним чином перетворюються в комерційну нерухомість, яку можна вигідно реалізувати і значно покращити фінансове становище учасників цього таємничого дійства, якому найбільше личить старий бердичівський вислів “шахер-махер”…

А сто років тому? Перенесімося подумки у той час.

Розуміння моментально вимальовує реальну картинку: бібліотека – це своєрідний інформаційний центр, навколо якого формується культурне, наукове і просто пізнавальне середовище зацікавлених осіб. (Сучасною мовою: інтелектуальний хаб).

Але ж! Радянська історіографія наполегливо вимальовувала нам стійку і невеселу картину життя простих людей до жовтневого перевороту, який пафосно і послідовно називала “Великою Жовтневою соціалістичною революцією”. І право на життя в тій країні мали лише ті, хто це беззаперечно підтримував, або, принаймні, був мовчазним і тихим “гвинтиком” системи і  згадувати забувся про старі часи. Хто ж хоч якось чинив найменший супротив – одразу ж ставав або класовим ворогом (недобитою буржуазією чи “опіумом для народу”) або контрреволюціонером. А хто серйозно ставав проти – бандитом. За логікою більшовиків, в країні, яка задекларувала себе найпрогресивнішим будівником “світлого майбутнього”, всі такі “несвідомі елементи” підлягали фізичному знищенню. А першими, звісно, під гільйотину революції мали піти царські чиновники, які за твердженням  тогочасних ідеологів більшовизму всі без винятку були експлуататорами,  самодурами і тиранами…

Ідеально на роль тирана підходив і згаданий раніше Федір Трепов (молодший). Чому молодший? Все просто – бо він був сином Федора Трепова (старшого), теж царського тирана…

А тепер поглянемо на те, що ж цей “тиран” Трепов натворив такого у мало кому відомому селі Майдан Курилівський Подільської губернії на початку ХХ-го століття. І допоможе нам у цьому не хто інший, а Михайло Стельмах.

“— От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, — і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. — Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський — там тепер найкраща бібліотека.” М.Стельмах. “Щедрий вечір”.

Щоб прояснити ситуацію, поясню: Майдан Трепівський і Дяківці – далеко не сусідні села, між ними майже сорок кілометрів. І долати цю відстань у той час треба було не комфортабельним авто, а кіньми… Але не в короліській кареті, а на звичайнісінькому селянському возі, де за сидіння найчастіше слугувала вкрита рядниною солома…  То що ж це за диво таке, та бібліотека, що слава про неї так поширювалася? І знову відповідь знаходимо у Михайла Панасовича…

“Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці.” М.Стельмах. “Щедрий вечір”.

А чи не тут криється і таємниця перейменування села? Хай підтвердять чи спростують фахівці, але я маю власну версію. Скоріше всього тоді існувало таке правило (чи умови): меценат, який вкладає власні кошти у державної ваги справу, натомість отримує право доєднати своє прізвище до результату своєї праці. За прикладами далеко ходити не треба. І нині залізнична станція в Погребищі називається Ржевуська. А це – дівоче прізвище сестер Евеліни Ганської та Кароліни Собаньської… А в селі Іванові (Яневі) – Холоневська – від прізвища власників цього села, а в ті часи – містечка… То чи не державної ваги мала та бібліотека в Майдані Трепівському? Хоча…

Та й інших справ тим генералом було зроблено немало.

4. ЦЕРКВА

Одразу ж скажу, що якраз до 50-річчя жовтневого перевороту в Майдані Трепівському, який на той час носив горду і правильну назву Кам’янка, нащадки і послідовники (думаю, що це саме від них з’явилося в нашій мові слово “послід”…) борців за світле майбутнє на всій планеті Земля, розтягнули на колоди місцеву церкву для якогось свого грандіозного будівництва.

А тепер погляньте на оцей звіт Православної церкви, датований 1901 роком.

“Въ д. Майдане въ 1899 г. построена (15 іюня заложена, а 15 августа освящена) деревянная однокупольная Св.-Покровская церковъ, при значительномъ содействии помещика Ф. Трепова. Церк.-Прих. школъ… — въ д. Майданъ-Курил. съ 1889 г. въ собственномъ помещеніи.» «Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета» , гл.7 « Литинській уєздъ. 2-й благочинническій округъ», с.601

Оце темп будівництва у “тиранів” був: 15 червня заклали, а 15 серпня – освятили!

Але і це не головне: ту церкву розписував не хто інший, як Віктор Васнецов! Так, той Васнецов, чиї фрески ми можемо бачити у Володимирівськиму соборі Києва… Він саме тоді й працював над ними. А заодно – і в селі генерал-губернатора.

Та хто такий Васнєцов для справжніх більшовиків? Класовий ворог! Не більше і не менше… Отож: церкві з його фресками вирок винесено і виконано.

5. ШКОЛА

А то зовсім і не школа насправді, а серйозного рівня навчальний заклад, який готував учителів для церковно-приходських шкіл і регентів церковних хорів для всієї Подільської губернії… Пам’ятаєте, в “Щедрому вечорі”: “На подвір’ї зараз тихо (школярі пороз’їжджалися по домівках)…”?

Хіба ж зі звичайної сільської школи учні роз’їжджаються на канікули? Просто залишаються вдома на цей час. Чи не так?

А звідси вже і вимоги до такого закладу: і бібліотека, і спортивна зала, і душові… Уявляєте? 1902 рік – і душові у школі…

Що-що, а душові… Це ж купа питань одразу постає: і  вода, і її підігрів, і приміщення відповідне, і водовідведення зрештою…

Та все вирішується. Але не завжди просто. Майдан Трепівський тому й отримав нову назву, що стоїть село на потужному гранітному щиті. Довго не вагаючись, генерал Трепов привозить саперів і ті толовими шашками, крок за кроком пробивають у граніті одразу дві криниці: метрів по три в діаметрі і десь двадцять п’ять в глибину…

Та і це ще не все. Одночасно перегороджується річка Згарок і в селі з’являється ставок-водосховище з надійною греблею. А тут, видко, сам Бог велів уже встановити турбіну з генератором і виробляти практично дармову електроенергію… Дармову – це коли не враховувати капіталовкладень і затрат на поточне обслуговування.   Але на те й меценатство існує.

А раз є електроенергія, то має бути і освітлення. І воно з’являється. І набережна Згарку, і панський маєток, і село мають освітлюватися не гірше, ніж столиця імперії – Санкт-Петербург… Отака собі примха “тирана”.

І тепер вже не викликає ніякого здивування той факт, що коли після жовтневого перевороту горіли і грабувалися панські маєтки в навколишніх селах, майданівці такого безчинства і самі не творили, і зайдам-більшовикам не дозволили. А ще згодом – поповнили повстанські загони отаманів Шепеля і Гальчевського, бо на практиці пройшли справжню школу – Школу Життя.

6. ВДЯЧНІСТЬ БІЛЬШОВИЦЬКА

Як ви гадаєте – скільки слів дісталося Майдану Трепівському (на той час – Кам’янці) у виданій в 1972 році “грандіозній” праці величезного колективу науковців “Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область”?

Не мучитиму довго, не знущатимуся над вами, а одразу ж скажу, що Кам’янці повезло незрівнянно  більше: на сторінці 409 вона згадується один раз одним-єдиним словом – власною назвою…

Чому незрівнянно більше? А поцікавтеся у математиків: яка різниця між нулем і одиницею… Безкінечність… Вічність… Всесвіт.

Майданом Трепівським село називалося недовго: у 1908-22 роках. Потім йому повернули попередню назву, яка не так різала очі та вуха окупантам: Майдан Куриловецький, а з 1960-го року воно отримала сучасну назву – Кам’янка.

Але й цього виявилося мало: хіба могли більшовики допустити, щоб ім’я її будівничого, генерала Трепова згадувалося  під час проповідей священниками Свято-Покровської церкви в Кам’янці? Будьмо мудрими… І, як результат – в 1967 році будівлю розтягнули на будівельні матеріали разом із тими фресками Віктора Васнецова. А що? Він же теж класовий ворог, а значить – небажаний елемент.

Ви гадаєте – все? О, ні. Існувало колись таке товариство дружби: “Франція-Радянський Союз”. Дочці Федора Трепова Єлисаветі Демидовій, яка мешкала у Франції, захотілося через те товариство показати своїм внукам садибу, школу, церкву і парк, створені стараннями їхнього прадіда. А найголовніше – буковий гай у формі латинської літери S у парку, висаджений на честь їхньої прабабусі Софії…

Наївна француженка навіть не уявляла, куди вона звернулася, бо звідки їй, дворянці, було знати, що організація ця створена країною робітників та селян не для якоїсь там дружби між народами, а для прикриття діяльності різного роду діючих і як “санаторій” для відставних шпигунів з кадебе… Тож ніхто їх в Кам’янку допускати не збирався. Чим там було вже хизуватися комуністичній владі? Довго чи не довго радилися в секретаря Вінницького обкому партії Таратути і зрештою пояснили нежданій мандрівниці, що там  дуже-дуже секретний військовий об’єкт. Вибачайте, мовляв, але так і не інакше: не можемо іноземців допустити… Бо таємниця – на те й таємниця, щоб оберігати її, як зіницю…

…Того ж 1978 року Єлисавета помирає, так і не відвідавши село своєї юності.

ЕПІЛОГ

Перефразувавши давню приказку, так і хочеться констатувати: меценатство, як і пшениця, родить тільки на гарному ґрунті.

У цьому і є суть зробленого Федором Треповим у мало кому відомому подільському селі, надійно захованому на пагорбах південніше Чорного Лісу.

Діла його відгукнулися в Дяківцях справами Михайла Стельмаха: випускник училища в Майдані Трепівському профінансував будівництво школи у своєму рідному селі… Подумалося: а чи не є меценатством донесення до нас у його творах імен Якова Гальчевського і Федора Трепова? Питання для когось видаватиметься риторичним, а комусь і спірним. Для інших – однозначно меценатством. Скільки людей – стільки й думок. Але аргументувати на користь меценатства мені дуже просто: міг же Михайло Панасович, як і ті упорядники “Історії міст і сіл…” жодним словом про них не згадати. Міг? Звісно, що так. Але згадав!

З Яковом Гальчевським ще складніше, бо не збудував і не профінансував він нічого, а просто поклав життя служінню своєму народу тими засобами, якими міг: військовою справою і письменництвом. Тобто: звитягою та інтелектом. Не чекаючи від того матеріальних чи моральних винагород. Чим не меценатство?

Та й ім’я Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) я згадую не випадково, бо духовним внеском Україні та її народу є його інтелектуальне надбання, а найперше – Святе Письмо українською мовою.

А те, що дороги моїх героїв сходилися у часі та просторі – то не випадковість і не збіг обставин. Такою була, видко, воля Всесвіту. Так треба було Україні.

Бо буде Україна – буде й сад.

І солов’ї прилетять…

©Валерій Хмелівський.
Письменник. Лавреат премії “За подвижництво у державотворенні” імені Якова Гальчевського (2022р.).
29.01.2024р.