Чотири фотографії переді мною… Це портрети членів однієї української родини, моєї родини. Перша датована 1941 роком, на ній сестра моя Ніна Кармазіна, їй 12-й рік. Коли наш батько Михайло Володимирович Кармазін пішов на війну, у нагрудну кишеню бабуся поклала йому це фото. На звороті було написано: «Донька Кармазіна Ніна Михайлівна, Вінницька область, Піщанський райвоєнкомат, Чорноминський цукрозавод». Це було обов’язково. Під час Другої світової війни кожен воїн мав у кишені адресу, куди треба було написати у разі його поранення або смерті.
Вдягнула мою сестру в український костюм бабуся, Людмила Іполітівна Кармазіна. В селі на неї казали Людя. Проворна вона була, роботяща і, що дуже важливо, добра швачка. Перескакуючи наперед, згадаю епізод із сімейної хроніки. Після війни ніяких товарів у продажу не було, бідували всі, ходили обдерті… Батькові-агроному дали казенну квартиру, там бабуся запримітила кухонні двері, оббиті для тепла американськими мішками, в яких із США переправляли товари по ленд-лізу. Вона зняла ті мішки, випрала, пофарбувала ягодами бузини і пошила собі сарафан, а до нього – блузку, перероблену із старого плаття. Сільські жінки ахнули від такої винахідливості!
Бабуся Людя пошила і вишила костюм для Ніни власноруч – добротний, з корсеткою, оздобила його старовинними коралями. В ньому сестра виступала у художній самодіяльності Вінницького енерготехнікуму, де вчилась. А мені з цього костюму дістались тільки вишиті рукави.
Коли в середині 50-х ми жили у Моївці Чернівецького району, бабуся вирішила і для мене справити українське вбрання. Покроїла сорочку, фартушок, спідничку – і ось на другому фото я, Ірина Кармазіна, у новому українському костюмі. Мені 5 років, я трохи надулась, бо, пам’ятаю, мені не дозволили зняти теплі шаровари і валянки – зима, холодно було. Зате віночок з воскових троянд і листочків мені дуже сподобався – така тоді була мода.
Бережно зберігала цей костюм моя мама, Євдокія Степанівна Кармазіна. Спідничка зносилась, а чисто випрані сорочка і фартушок лежали у шафі. І дочекались свого часу! На новорічне свято свою донечку Машеньку Зонову я вирішила вдягнути в дитячий український костюм – замість традиційної сніжинки. На третьому фото вона в тій самій сорочці і фартушку, в яких і я була сфотографована більше 30 років тому.
Сьогодні у нашій сім’ї підростають онуки Аня і Богдан Зонови. Коли у дитячому садку «Дзвіночок» на Тяжилові був святковий ранок, всі дітки прийшли нарядні, особливо дівчатка. Серед них одна моя онучка Анечка була в українському костюмі. Я, її бабуся, не пошила його своїми руками, купила готовий у фірмі «Мед». Але він виглядав таким гарним, що дітки просили сфотографувати їх разом з Анею. 24 серпня, на річницю Незалежності України, Анечка і Богдан Зонови теж одягали вишиванки – як бачите на четвертому знімку.
Сім десятиліть пролягли між першим і останнім фото. Я вірю, ланцюжок не порветься! Надіюсь, що колись і наші онуки одягнуть своїх дітей і онуків у найкращий в світі український костюм!
Від редакції: Шановні читачі, напевне, у багатьох з вас зберігаються старовинні фотографії ваших рідних в національному українському вбранні. Нині це великий скарб, бережіть його! Але ми просимо присилати на адресу «33-го каналу» фотографії в електронному вигляді з коротенькими коментарями – хто і коли на них зображений. Ми надрукуємо їх на сторінках газети, вшануємо наших батьків і нашу рідну Україну!
