Є там й прізвище Юхима Литвина. Однак чоловік насправді вижив…

– Коли я працював дільничним інспектором, то завжди звертав увагу на монумент біля лісу неподалік райцентру. Дерев’яний пам’ятник із зіркою, що доглядали лісники. Жодного прізвища, невідомо, чи поховані наші земляки, чи воїни, які загинули у 1941 та 1944 роках. Треба було дізнатись цю таємницю.

І ось місцеві чоловіки та жінки розповіли мені, що підлітками збирали тіла радянських бійців у 1944 році. Були там й пошматовані останки… Зносили їх у три купи. Ховали швидко… Згодом я опрацював архівні документи, рапорти командирів, контррозвідки. Побачив фразу: «…захоронені 38 бійців на південній околиці лісу села Оратівки…», — згадує місцевий дослідник Олександр Ханас. – Згодом у селі Ступках я познайомився із жінкою, яка теж ховала воїнів.

Вона познайомила мене із односельчанкою Ганною Ільківною. Жінка — старша за віком, перед похованням забирала документи загиблих. Вона з червоноармійських книжок ретельно переписала прізвища, ім’я, по батькові, рік народження, звідки був боєць родом. Документи віддала голові колгоспу. На жаль, посадовець їх загубив. Лишився тоненький зошит із написами хімічним олівцем. Цей зошит жінка тимчасово дала мені – переписати дані на місці. Жінки вже немає. Зошит її рідні не зберегли. Але я таки встиг переписати усі 38 прізвищ!

Олександр Ханас встановив, що це були бійці 836 полку. Вісім офіцерів, 30 бійців. Татарин, азербайджанець, четверо росіян. Решта — мешканці Київської, Черкаської, Чернігівської і тодішніх сіл Вінницької області. Зокрема Юхим Литвин. Поруч із його прізвищем прохання «…в случае моей смерти сообщить жене Анне Андроновне»…

– Юхим Харитонович Литвин, 1901 року народження, опинився у пеклі Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. З січня по березнь 1944 року наші війська то визволяли села Оратівщини, то німці їх знову захоплювали. Юхим Литвин служив у 240 Дніпровсько-Київській дивізії, яка тоді саме вирвалась з оточення. Далі дивізія пішла знову в бій, – продовжує Олександр Ханас. – Ці 38 бійців полягли 10 березня. Після визволення району військові контррозвідники та санітари оглядали загиблих бійців та робили списки на поховання. Часто формально. Як мені розповіли в селі, одна дівчинка тягнула бійця зі страшною раною. Осколок вийшов біля хребта, розірвавши усі нутрощі. Коли притягнула до братської могили, то почула стогін! Воїн був живий. Дівчинка сповістила старших. З села прибігли дві молоді жінки. Забрали пораненого додому. Лікувати його не було де і кому. Військові шпиталі пішли навздогін за частинами, які визволяли Правобережну Україну від німців. Везти до міста немає чим. Так й лишився у розгромленому війною селі. Але сталось диво – жінки народними методами виходили воїна. Це був Юхим. Про нього офіційно написали: «оставлен на поле боя без признаков жизни».

Я шукав рідних Юхима Литвина за даними дружини. Чи живі вони, чи знають про долю родича? Завдяки допомозі працівників київської та чернігівської поліції нам вдалось це зробити. Дуже вдячний їм за допомогу.

І напередодні 9 Травня Олександру Миколайовичу зателефонувала схвильована онучка Юхима Литвина, яка зі здивуванням почула історію порятунку свого діда…

– Дідусь з Таращанського району Київщини, з села, яке нині називають Калиновим. Були четверо братів та сестра. Юнаком служив у Червоній Армії, у кавалерії Будьонного. Воював у Середній Азії. Після Громадянської війни повернувся додому, одружився. Народились двоє синів та донька. У 1941-му знову був призваний до армії. Він майже не розповідав про свої поневіряння у 1944 році. Казав скупо, що проривався із товаришем, обидвоє були поранені. Його побратим загинув, а дідусь вижив завдяки милосердю жінок, — згадує онучка Галина Андріївна. — Після одужання знову був призваний, воював із японцями у 1945 році. Повернувся додому останнім з-поміж односельчан-фронтовиків. Друга світова боляче вдарила по нашій родині. Доньку – мою маму, тоді 16-річного підлітка — окупанти загнали до Німеччини. Менший брат дідуся Іван зник безвісти у вогні Корсунь-Шевченківської битви.

Дідусь ніколи не хвалився бойовими нагородами, хоча мав їх чимало. Ніколи не їздив на Вінниччину на святкування Дня Перемоги. Вже після війни із дружиною поховав одного сина — мого дядька. Але вони поставили на ноги дітей, онуків, дочекались правнуків. Хоча мав за плечима лише сільську школу, але був грамотний та розумний. Майстер на всі руки. У останні роки життя у діда кровили ноги – страшні наслідки війни та ран. Дідусь помер 29 березня 1990 року. Його поховали у рідному селі поруч із дружиною. Там спочивають усі наші рідні. Тож інформація від Олександра Ханаса про долю дідуся дуже збентежила нас. Ми вдячні йому за благородну працю. Ми із Ольгою приїхали 9 Травня на Вінниччину на відкриття оновленого меморіалу — вклонитись дідові та усім нашим героям. Нам дуже хочеться знайти рідних і близьких тих жінок, які рятували нашого дідуся у 1944 році. Можливо, вони прочитають цю статтю й відгукнуться!

Династію воїнів-захисників продовжив правнук Юхима Литвина Олександр. Хлопець разом із побратимами з легендарного батальйону «Київська Русь» Збройних сил України пройшов пекло війни на Донбасі. Як і прадід, виходив з оточення – з Дебальцевого. Саме на Харківському залізничному вокзалі, де більше 70 років тому дід Юхим їхав на фронт, у 2015 році рідні зустрічали Олександра.