Тож нині у Вінницькій установі з виконання покарань №1, що належить до режимних об’єктів з підвищеним рівнем безпеки, перебуває найбільше у Європі «довічників» — 367 чоловік. Це засуджені до вищої міри покарання за найтяжчі злочини – навмисні вбивства. Найстаршому — 75 років. Проте найбільше довічників серед 40-45-річних, які «прославились» у лихих 90-х та були засуджені до розстрілу…

Зрозуміло, що умови перебування негативно позначаються на здоров’ї. Паліативної медичної допомоги довічникам чекати не доводиться. Перспектива вийти на волю і тихо померти теж здається примарною…

44-річний в’язень Станіслав Швецов помер від раку 15 травня у тюремній камері Вінниці, так і не дочекавшись рішення суду, яке б дозволило йому зробити це на волі. Історія цього довічника шокуюча. У квітні 1998 року на посту ДАІ неподалік від Херсона міліціонери отримали повідомлення — в їхній бік на автомобілі рухаються четверо злочинців, які скоїли розбійний напад на пункт обміну валют. Серед чотирьох бандитів у машині знаходився і Станіслав Швецов. Вже через п’ятнадцять хвилин після цього повідомлення інспектори ДАІ побачили білі «Жигулі» та зупинили їх. Один із злочинців вистрелив правоохоронцю в ногу.

На допомогу кинувся лейтенант Едуард Міщенко — він відкрив стрільбу по автомобілю бандитів, але несподівано впав на асфальт. Смерть настала миттєво — дві кулі в голову обірвали життя молодого лейтенанта міліції. Йому було 29, у нього залишилися дружина і син Денис. Хлопчику на той момент було всього 4 роки. За словами рідних вбитого, злочинці вели себе на суді нахабно, ніякого каяття не відчували. Зрештою, за вбивство поліцейського Станіслава Швецова, уродженця Магаданської області Росії, засудили до розстрілу. Та через мораторій призначили довічне ув’язнення.

До Вінницької установи виконання покарань №1 його перевели у 2001 році. Перебував в одиночній камері. Минулого року у Швецова діагностували рак легенів із метастазами четвертої стадії. Тому було підняте питання про його звільнення із тюрми внаслідок важкої хвороби, що дозволяє стаття 84 Кримінально-виконавчого кодексу…

– Те, що Станіслав Швецов регулярно проходив усі можливі медичні обстеження, сумнівів не викликає. Зокрема здавав аналізи, відвідував різних спеціалістів, проходив МРТ. Йому надавали допомогу лікарі не лише нашої установи, а й цивільних закладів МОЗ. У 2017 році у чоловіка запідозрили пухлину в легенях. Ця патологія, де б він не перебував, завжди важко діагностується. Особливо тоді, коли є метастази. Згодом в онкоцентрі фахівці встановили у Швецова периферичний рак легень. Але тут є ще одна особливість — не всі засуджені хочуть лікуватись.

Ми пропонували Станіславу пройти лікування у специфічній установі на Львівщині, де займаються онкопатологіями серед ув’язнених. Проте пацієнт відмовився. Також він був проти госпіталізації до міжобласної багатопрофільної лікарні в Стрижавці, — розповідає Микола Вітвіцький, начальник медичної служби Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України. — Коли стан Станіслава Швецова став погіршуватись, ми взялись готувати його до звільнення. 21 березня була проведена виїзна комісія, на якій вирішили подати до Вінницького міського суду відповідні матеріали. Це б дало можливість людині померти у колі близьких. Але суд не відбувся у зв’язку із тим, що адвокат подав заяву про перенесення справи. Хоча із досвіду знаємо, якщо ув’язнений важкохворий, то суд довго не затягується. Навіть після того як були призначені наркотичні засоби для знеболення, Станіслав Швецов знову відмовився від лікування у Стрижавці. А 15 травня його знайшли мертвим у камері.

Після проведення розтину тіло його піддане кремації та відправлене до родичів у Росію. Чи хотів довічно ув’язнений померти на волі? Я думаю, що з чисто психологічного боку так…

Адвокат ув’язненого Роман Федишин розповів журналістам про причини перенесення дати суду.

– Справа в тому, що в клопотанні від 11 квітня я просив залучити до участі в засіданні співробітників в’язниці. Вони повинні надати суду оригінал особистої справи ув’язненого. Копії для розгляду судом не підходять. А оригінал існує в єдиному екземплярі, він служить підставою для утримання Швецова під вартою і, відповідно, переданий мені на руки бути не може. Також я просив суд про участь мого підзахисного в засіданні у режимі відеоконференції. Ці вимоги не були виконані, в зв’язку з чим дату суду довелося переносити.

Втім, у Вінницькій виправній установі №1 стверджують: всі документи, а також медичні довідки, необхідні суду, були передані.

Вдова вбитого лейтенанта Міщенка після смерті чоловіка більше ніколи не виходила заміж. Сина піднімала сама. Каже, допомагали і підтримували добрі люди. Денис, дізнавшись про смерть вбивці свого тата, ось що сказав:

– Ви знаєте, радості я не відчуваю. Співчуття до Швецова у мене немає. Я думаю, він заслужив на таку смерть. Причому заслужив вже давно…

А ось 44-річному Олександру Каверзіну пощастило більше. Восени 2017 року уперше після скасування смертної кари довічно засуджений зміг вийти з вінницької в’язниці без президентського помилування. Вінницький апеляційний суд відпустив його на свободу за станом здоров’я, конкретно — через втрату зору. Хоча у Вінницькій установі з питань відбування покарань №1 із цим були категорично незгодні. Цікаво, що коли журналісти поїхали до будинку Каверзіна на Хмельниччину, то він відчинив їм двері та «прозрів»… Проте за цю відверту брехню його так і не притягнули до відповідальності. Більш того, кажуть, що чоловік уже виїхав до Польщі.

Чесно кажучи, це шокує. Бо на рахунку Олександра Каверзіна десяток статей Кримінального кодексу. Його обвинувачували у вбивстві 7 осіб, серед яких троє – працівники міліції. Крім того, він був засуджений за завдання важких тілесних ушкоджень, незаконне зберігання вогнепальної зброї, бандитизм та розбій. Тож нині постає питання: чи потрібен такий добрий жест з боку Феміди до тих, хто забрав життя не в однієї людини і досі в цьому не зізнався? Та й варто не забувати про сумну статистику, адже більшість ув’язнених після звільнення таки повертаються до кримінального минулого.

Віталіна Трудько