У мене є сусідка. Вона з народження сина віддала його своїм стареньким батькам. Сама пила, гуляла. А скільки співмешканців мала — вже і не перелічити.

Виріс Василько, її син, у бабусі та дідуся. Вони його в ПТУ віддали на тракториста. Закінчив. І тут війна. Землю мирну засіяти ще не встиг, але перекваліфікувався на танкіста одразу як розпочалась війна.

Воював, захищав нас із вами. Бабуся і дідусь все розповідали і показували поодинокі фото їхнього онука.

Але рік тому Василько загинув. Похоронили його у нас як героя. На Алеї слави. Матір навіть на похорони приїхала п’яною. Але ось коли дізналась, що за Василька отримає мільйони, — протверезіла.

Напевно, там поряд з нею ціла банда організувалася. Бо дуже швидко оформили всі кошти за сина.

Василько одруженим не був, хто його батько — не відомо.

Отож всі гроші дістались їй.

Навіть стареньким батькам, які їх виховали, не дала на ліки чи ремонт зробити. У них котел полетів, то з пенсії збирали.

І ось стало відомо, що ті гроші мати-зозуля пропила та прогуляла уже остаточно.

Бо коли дідові потрібно було шунтування на серці зробити, відмовила.

І пропала у Хмельницькому чи ще десь.

На могилі сина, за якого отримала кошти, була, може, кілька разів, коли кошти вибивала.

А дідусь з бабусею постійно.

То скажіть, хіба таким матеріям — зозулям варто давати такі гроші?

Тому потрібно кожному воїну дати можливість самому визначитись — у разі біди хто може отримати їх. Це сумна розмова. Але сумні і реалії війни.

І коли я бачу, як бабусі та дідусеві немає за що ліки купити, моїм сусідам, яким смерть онука підірвала здоров’я, а непутяща донька в цей час всі гроші за Василька протринькала, таки наважилась написати про це вам.

Ольга Марчук, читачка