Напрямок наукових інтересів Ольги Коляструк, доктора історичних наук, професора, завідувачки кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, — історія повсякденності.
– Це вивчення історії не з позиції держави, політики чи інших інституцій, а з точки зору людини, яка жила в цей період, — пояснила Ольга Анатоліївна Коляструк. — У Європі цей напрямок закладався у Франції ще у 30-ті р.р. ХХ ст., зараз його активно розвивають всі країни. На лекціях я бачу, що студентам не так цікаво запам’ятовувати дати — наприклад, коли Юлій Цезар перетнув річку Рубікон. Цікавіше те, що римляни брали в похід часник і сир, здорову їжу, яка довго зберігається. Що їли, як вдягались єгиптяни? Яке дозвілля мали греки?
Історія не повинна оцінювати події за принципом «правильно-неправильно», а давати розуміння, чому вони відбувались саме так, а не інакше.
Варшавський університет ім. кардинала Стефана Вишинського давно співпрацює з ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. У цих навчальних закладах відбувся ряд історичних конференцій на тему «Україна і Польща: складне сусідство».
– Ми не уникали болісних моментів, розглядали операцію «Вісла», події на Волині у 1943-му, Катинський розстріл польських офіцерів військами НКВС, — продовжила Ольга Анатоліївна. — Роки фашистської окупації не можна характеризувати популярним раніше виміром «герой і жертва». Адже поведінка людей визначається обставинами, в які вони потрапляють. Польські колеги почули мою доповідь і запросили прочитати курс «Історія повсякденності» у Варшавському університеті.
Я акцентувала увагу польських бакалаврів на тому, як треба читати листи, щоденники, спогади, на що звертати увагу на старих фотографіях, як співставляти офіційні папери і его-документи (певної особи). А перед магістрантами виступала з оглядом французької, голландської, німецької, російської та ін. шкіл, які вивчають історію повсякденності.
– Якою мовою ви спілкувались?
– Я не розмовляю польською легко, говорила українською, тільки повільно. Мене буквально пронизали слова професора-ксьондза Казімежа Латака, з якими він звернувся до молоді: «Пані професорка буде говорити українською, ми робимо це навмисно. Ви слухайте уважно і старайтесь зрозуміти її. Ми колись були однією країною і розумілись між собою. НАМ ВАЖЛИВО СКЛАДАТИ НОВІ ДІАЛОГИ!»
Я спеціально вводила у свої лекції розповідні, гуморні сюжети і бачила, що польські студенти їх розуміють, реагують на них.
Крім того, я виступала на засіданні спеціалізованої наукової ради перед істориками з Польщі, Німеччини, Бельгії, Білорусі, України. Побувала у Варшавській бібліотеці та у музеї Варшавського повстання.
– Він присвячений подіям серпня 1944-го року?
– Так. Варшав’яни пишаються цією героїчною сторінкою своєї історії, коли вони самостійно намагались звільнитись від нацистів. У Варшаві створили сучасний інтерактивний музей, де відразу за порогом ступаєш не на підлогу, а на вуличну бруківку. Потрапляєш у квартал старої Варшави, чуєш ритмічні звуки биття серця і входиш у простір 75-річної давнини. Летять літаки, вибухають авіабомби, фото королівського палацу перетворюється на фото його руїн… На правому березі Вісли у цей же час, у серпні 1944-го, стояли радянські війська. На жаль, вони не підтримали повстання варшав’ян — на відміну від американців, які з аеропланів скидали полякам їжу і зброю.
– Ваша співпраця з Варшавським університетом продовжиться?
– Мене запросили прочитати курс «Джерела з історії України» та «Історія української культури», хоча його реалізація відкладена на деякий час. Йдеться не про розставляння оцінок минулому, а про його осмислення і прийняття. Що було, то було, історію не зміниш, водночас історія повинна вміти червоніти! А зараз треба дійсно налагоджувати нове спілкування, нові діалоги.
