Анастасія Бевз

ЖУРАВКА

«Де курні дороги вийшли за село,
Там у журавки синє джерело.
П’є журавка воду – джерело без дна,
П’є журавка воду – воду п’є одна»…

Мій Дідусь Саша, а правильніше – Олександр Іванович, завжди розповідає мені про своє, як він каже, босоноге дитинство…

Про те, що в їхній сім’ї на чотирьох дітей були лише дві пари чобіт і до школи взимку бігав босим. Так-так, саме бігав, бо на дворі тріщав мороз…

У дитинстві любив спостерігати за журавками – як вони прилітають і як відлітають у теплі краї…

Коли Дідусь і моя бабуся одружилися, мене ще тоді на світі не було. Мені дуже подобається, як вони один до одного ставляться. Вона в нього – Людочка, а він у неї на людях – Олександр Іванович, а дома – Саша… Я собі завжди знаходжу нові ігри чи то на смартфоні, чи то, з дозволу мами Юлі, дивлюся казочки по телевізору, або з Дідусем розучуємо абетку тощо. Правда, це вже в минулому…

Зараз у мене таке навантаження, що й дорослі не позаздрять. Крім того, що я відвідую у садочку додаткові заняття з англійської мови, ходжу на артстудію, де ми робимо багато різного і цікавого, я ще й займаюсь танцями. Це одне з головних занять. Мені дуже подобається танцювати, наш хореограф Світлана Вікторівна підказує нам різні постановки танцю. І коли ми вже добре їх опануємо, то беремо участь у звітному концерті нашої студії «Альфа Денс». Також ми їздимо з нашими номерами містами України. Не так давно відвідували Київ, де відбувався всеукраїнський конкурс «Зоряні малята», там ми зайняли перше місце. Для мене це була дуже цікава і пізнавальна подорож. У мене вже є три дипломи і дві медалі за перші місця. Мені це дуже важливо, бо хочеться й далі займатися хореографією та досягати нових висот…

З великим задоволенням слухаю розповіді мами, бабусі, що таке нежива і жива природа. Нещодавно дізналася, що повітря, яким ми всі дихаємо і не можемо без нього жити, – це прозорий, без кольору і запаху газ, що складається з кисню, азоту і вуглецю. Що люди і тварини, вдихаючи у себе повітря, беруть із нього кисень, а видихають вуглекислий газ…

А ще завдяки моїм мамі і бабусі Люді знаю, що до цього причетний і Дідусь, я багато чого довідалась також про великих, талановитих українських та закордонних поетів та письменників.

Спочатку про наш Подільський, чарівний край, через який пролягали життєві і творчі стежини Тараса Григоровича Шевченка, Олени Пчілки, наших земляків – Степана Руданського, Михайла Стельмаха, Василя Стуса, Анатолія Гарматюка, а також наших сучасників – Ганни Чубач, Вадима Вітковського, Михайла Каменюка, Петра Гордійчука, Василя Кобця, Валентини Сторожук. А ще тих, хто цисав і пише для дітей, – Михайла Коцюбинського, Тетяни Яковенко, Людмили Брендак і багатьох, багатьох інших. Дідусь і бабуся Люда часто розповідають про творчість Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Сергійка Єсеніна, які мало прожили, але їх знає весь світ.

Одного разу ми дуже сміялися з прабабусею Надією і бабусею Людою, коли Дідусь читав «УсмішеЧКи» Вадима Вітковського, зокрема, такі, як «Баран, баран буц», «Генерал-губернатор – ще добре», сміялися ми і над сатиричними смішинками, дотепними сатиричними мініатюрами тощо.

Найбільше я перейнялася зворушливою розповіддю Дідуся про Сашеньку Бурбело, яка з раннього дитинства мріяла стати письменницею. Писала казки, легенди, оповідання та вірші. Особливо вразили мене її останні рядки з вірша «Молитва за Україну»:

І я свою молитву долучаю
За Україну, що в світах одна,
Така квітуча й пишна, наче з раю,
Для нас усіх дарована вона!

На превеликий жаль, Сашенька через невиліковну хворобу у 15-річному віці пішла із життя…

Та завдяки таким добрим людям, як дідусі Вадим Миколайович Вітковський і її рідний дідусь Володимир Якович Бевз, товариш мого Дідуся Саші, мій однофамілець, пам’ять про Сашеньку живе і надихає дітвору любити нашу рідну матінку Україну…

Повернемося до мого народження… Запам’ятала, як гралася з котиком Мурчиком і почула спогади моїх (за вечерею і келихом шампанського) про Боже явлення – себто мене… Раділи з того, що Всевишній почув їхні молитви… До речі, Саша – зять, мій Дідусь, звертається до прабабусі не інакше як Наденька! Ви чули, щоб так величали Тещу?..

Після мого народження постало питання мого хрещення, мовляв, як назвати нашу лялечку? Думали, гадали, роздивилися різні талмуди і моя мамочка Юля назвала мене Настею. Ім’я мені подобається і моїм подружкам – Саші, Насті, хлопчикам, що закохалися в мене – Жені, Даміру і Михайлику…

Щось я заговорилася і відволіклася від основного, від спогадів про Журавку.

Ви, звичайно, читали про це у відомій дідусевій книжці, тож не буду забирати вашого часу.

Просто коротенько розкажу все по порядку.

В цей самий час, на подвір’ї, під навісом, як уже сказано, накрили святковий стіл, гості пригощалися, чим Бог послав… Толя Годний, бабусин сусід, через дорогу, чаклував над шашликами… Гомоніли, згадували важкі післявоєнні роки, виголошували тости, один раз навіть за моє здоров’я, і я вимушена цокатись зі всіма. Навчили, кажуть, на свою голову. Якось у дитсадку подали чай, а я візьми і голосно скажи: «Поцокаємося! Будьмо!»… Що тоді було…

І ось про найцікавіше: на електричний стовп на самий вершечок приловчився стояти на одні нозі маленький журавлик…

А далі, щоб не повторюватися, наведу з цього приводу слова професора, академіка мануальної терапії, поета, письменника, котрий у своєму виступі, на презентації книги, сказав так: «Прочитавши книгу О. Ситара «Жар і Холод», я звернув увагу на обкладинку: маленька дівчинка-україночка простягає руки у небо, до журавлика. Це – майбутнє нашої України, що благає Бога про допомогу»… Ви второпали? Якщо ні, то відкриваю вам таємницю. На цій обкладинці – Настя Бевз, себто я!.;. Гадаю, ви зрозуміли, що мова йшла про журавлика, еге ж – того самого, на одній ніжці…

Тепер словами Дідуся про Журавок із його дитинства: «Село Гулі, де я народився і провів своє босоноге дитинство, разом з однолітками випасав спочатку гусей, свиней, а вже у п’ятирічному віці пас двох корівок, закарбувалося у серці назавжди.

На прикладі мого села, можна розпізнати історію сіл усього Подільського краю й не тільки…

За нашою садибою, продовжує Дідусь, розкинувся неймовірно великий сад: яблуні, грушки, вишні, сливи, абрикоси і навіть, райські яблучка. Особливо подобається всім, коли починається ягідна пора.

У такі дні в саду царює спокій, наповнений гулом медоносних, роїв бджілки, котрі вміло своїми ніжками збирають пилок та ароматний нектар…

До нас гостювати часто приїздила сім’я Карвацьких, з дівчинкою мого віку Галинкою. Ми з нею разом навчалися в Гулівській початковій школі, до четвертого класу. Я по-дитячому був закоханий у Галинку. Разом робили шкільні завдання.. Я допомагав її підтягти арифметику. В 1948 році їхня сім’я переїхала до міста Житомир, і з тих пір наші шляхи більше ніколи не збігалися… Коли вони інколи приїздили на Дубину, батьки гомоніли за самоваром, а ми з Галинкою милувалися веселим та яскравим садом.

Тут на кожному кроці, на окремих земельних ділянках, виглядали стиглі червоні суниці, поруч – три ряди порожевілої малини. Були там чималі кущі й чорної смородини, порічок…

Кругом хати, від самої землі аж до самого причілку, висять на виноградних лозах грона соковитого білого та синього винограду.

А вже що казати, коли звисають доспілі плоди.

В такі дні з центральної садиби приїздили молоді дівчата, обривали сорти пізніх яблук та груш і возами направляли їх до колгоспного сховища…

До початку війни з німецькими загарбниками ми жили за три кілометри від села, в урочищі Дубина. Там татусь завідував конефермою. Було там і багато колгоспних гусей. Неподалік довжелезного ставка ріс великий сад… Поодаль від конюшні красувалися товстелезні багаторічні ясени. На одному з ясенів облюбували собі місце й оселилися двійко лелек.

Щойно прилетівши, в той же день вони почали споруджувати собі гніздо. Наносили купу стебел з очерету, якогось моху, протягом тижня житло було готове… Коли я близенько підходив до товстого ясеня, що не міг його обняти руками, птахи навіть не звертали на мене уваги. Калатали своїми дзьобами, батько казав, що це вони так розмовляють. Я приносив їм крихти хліба чи палянички, але все марно… Старший конюх дядько Матвій вгледів мої намагання і запропонував наловити у ставку малих жабенят, висипати їх у дерев’яне корито, заповнити його трішки водою і, заховавшись, спостерігати…

Так я й зробив, і помітив, що один лелека весь час сидить у гнізді і не злітає з нього…

Тато на моє запитання сказав, що та пташка вигріває знесені яйця, а батько-лелека носить їжу…

Це вже потім, трішечки пізніше, дізнався від дорослих, що самець теж висиджує їх, але тільки вночі. Через деякий час, приблизно один місяць, в гніздечку з’явилися пташенята…

А вже через пару-трійку днів, після великого вітру, що розтріпав трішечки їхнє гніздо, лелеки знову його укріпили. Потім один лелека злетів на землю, довго ходив біля корита з жабенятами і якось ніби несміливо, крадучись, ковтав по одному і відносив у своє гніздо. Я бачив, як роззявляло маленького дзьоба лелеченя і схоплювало жабку. Мені чомусь стало жалко жабеняти, і я розповів про це дядькові Матвію. Дядько заспокоїв мене і повідав, що природа так розпорядилася, щоб журавки-лелеки мали що їсти.

Я довго не міг зрозуміти, чому одна журавка через певний час, злетівши, опускалася лише на жолоб біля криниці, де дядько Матвій напував коней, і не летіла разом з іншими до долини і ставка. Виходить, що, як і люди, птахи теж хворіють… Тому самець приносив їжу і годував кохану із свого дзьоба, як маленьких журавлят…

По осені настала пора відлітати журавлям у далекі теплі краї. Покружлявши довгенько над гніздом і покалатавши дзьобами так, що було чутно аж на окраїні Дубини, троє з них полетіли разом з іншими. Одна журавка залишилася на самоті і ще довго стояла на одній нозі, вдивляючись у далечінь, сумувала без своїх..

Тато, на третій день, після їхнього відльоту приклав до ясеня довжелезну драбину, взяв до рук журавку і спустився з нею на землю. У журавки було покалічене крило… Із села приїхав дядько Іван Муляр, він лікував колгоспних та селянських корівок, і почав прикладати різні мазі до крила журавки кожного дня, аж до самого Різдва. Журавка призвичаїлася, їла з рук тільки дядька Матвія і моїх… На зиму тато приготував журавці місце у другій половині хати, а весною висадив її у гніздо…

Лелека одужувала, сама злітала до ставка на відстані десь з півкілометра, давалась до рук… Тієї ж весни, 1941 року, до гнізда прилетів той самий бузько -Лелека, який приносив їжу для Журавки – дружини і журавлят. Яка ж то була радість для неї, і для нас усіх!..

Птах гордовито красувався перед журавкою. Своїми дзьобами з’єднувалися і цілувалися, стрибали, махали крилами. Відклавши яйця, вони почергово сиділи на них та вигрівали їх. Десь після місяця у них з’явилося двоє маленьких діточок. Все знову повторилося…

І ось настала знову та пора року, коли їхня сім’я довго-довго кружляла над нашою домівкою і, ніби радіючи, калатали своїми дзьобами…

Піднявшись високо у небо, всі четверо приєдналися до журавлиного клину та й полетіли у вирій, до теплих земель, залишаючи за собою чутне відлуння жалісного курликання»…

Мені чомусь у перші дні було дуже сумно без них… Матуся помітила, що в мене пропав апетит, пригорнула до себе і запевнила, що, відлітаючи у далекі теплі краї, лелеки знову після зими, як і завжди, знайдуть дорогу до рідної оселі і принесуть на своїх крилах довгоочікувану весну. А ще розповіла про те, що журавлик – найкращий і добрий сім’янин!..

Бачиш, синочку, він прилетів до неї, не подружився з іншою, допомагав їй вирощувати своїх пташенят і пильно доглядав за ними…

Якось важко зітхнула, витерла хустинкою сльозу, що котилась по її обличчю, і розпачливо сказала, що у світі немає вірнішого подружжя, як лелеки чи журавлі, а ще називають їх бузьками…»

Моя матуся – Марія Йосипівна могла бути і твоєю прабабусею, казав Дідусь, розраджуючи мене. Ось послухай, що вона розповіла:

«Ти, синочку не переживай так сильно, і я розповім тобі одну легенду, можливо, й правду про одного Журавлика…

Один молодий журавлик-бузько був у давнину чоловіком і втратив через хворобу свою дружину, яка не перенесла пологів і померла разом з іще ненародженим малятком… З тих пір Бог перетворив його на Журавлика і він звив гніздо на солом’яному даху хатинки, поблизу річки Рів. Господиня, самотня жінка, чоловік – Василь Іванович, не повернувся з фронту, і вона стала називати журавлика Васильком, на це ім’я він відгукувався, клацаючи дзьобом. Люди переказували, як він три роки тут жив і весь час сумував за втраченою журавкою. Годинами стояв на одній нозі з опущеним дзьобом, зажурений, та гірко плакав…

Одного року він відлетів разом з іншими журавликами за моря та океани і більше не повернувся…»

У своєму ще не зовсім дорослому віці, спостерігаю і дивуюся – у людей точнісінько все відбувається, як у природі…