Вчора знову навідався до Сабарівського кладовища у Вінниці. Хоронили захисника Юру Білого. Його випроводжав довгий кортеж автівок із синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. Побратими та вінничани прощалися із ще одним справжнім героєм цієї страшної та безжальної війни.
Скільки їх, мужніх, самовідданих українських хлопців і дівчат вже спочивають під національними прапорами на великих кладовищах у містах і маленьких цвинтарях у селах? І про кожного з них хочеться сказати слова шани. Хочеться кожному низько вклонитися, бо всі вони варті найвищої державної нагороди.
Я не знаю, хто і як визначає, кому яку присвоїти нагороду. Особливо посмертно. Але мені завжди буде здаватися, що кожен, хто став на захист України від російської агресії, заслужив орден чи медаль. Хоча важко не погодитись з мамою одного із загиблих воїнів, що найбільшою для неї нагородою було б, аби він був живий...
Цими днями стало відомо про присвоєння звання «Герой України» ще одному вінничанину — Ярославу Хибовському з Піщанської громади.
Хлопець був майстром спорту, чемпіоном та рекордсменом України з паверліфтингу. Його наполегливості можна позаздрити. Захопився спортом ще у 5 класі і «переносив того залізяччя, певно, тонни». Так кажуть його земляки.
Ярослав народився 28 грудня 1998 року у мальовничому селищі Миколаївка. Закінчив гімназію і спортивну школу у Піщанці та вступив до Брацлавського аграрного коледжу.
Але спорт переважив, і у 2017 році вступив до Уманського педагогічного університету. Працював у Вінниці та в Києві, паралельно займався улюбленою справою – пауерліфтингом.
Мама, Тетяна Володимирівна, зізналася, що навіть відмовляла його від того, щоб тягав ті важкі штанги та гирі. Однак він не слухав, дуже любив цей спорт, який допоміг йому прокласти стежку в житті... Побратими розповідали, що навіть на війні Ярик при можливості тренувався та залучав до спорту інших хлопців.
– Він без цього уже не міг. Адже завжди у спорті Ярослав показував феноменальні результати. Ще на юніорському рівні не програв жодного національного чемпіонату, — розповів Сергій Бортник, близький приятель, з яким Хибовський разом виступав у складі збірної України. — У 18 років Ярослав, маючи вагу 74 кг, присідав із 210-кілограмовою штангою. І без екіпірування! У жимі лежачи показував результат 165 кг, а в становій тязі — 225 кг. І мав реальні перспективи зробити спортивну кар’єру.
Але він вирішив стати на захист країни у лавах ЗСУ. У травні 2019 року за контрактом вступив до лав Збройних сил України. Був учасником бойових дій у зоні ООС. Служив головним сержантом 2 механізованого взводу механізованої роти військової частини А2896.
З перших днів повномасштабного вторгнення російських окупантів воював у складі 59-ї бригади, 9 ОМпБ «Вінницькі скіфи». У військовій справі був таким же наполегливим, як і у спорті. Освоїв майже всі види озброєння. Служив снайпером, розвідником, штурмовиком. Захисник був нагороджений орденами «За взірцевість у військовій службі», «За військову службу Україні» та «За мужність» ІІІ ступеня.
Влітку 2022 року Ярослав отримав перше поранення, але вже через 30 днів вирішив повернутися на фронт, хоча мав проходити реабілітацію вдвічі довше. За півтора місяця до загибелі отримав осколкові поранення. І знову, не дочекавшись кінця реабілітації, поїхав назад на передову. Казав, що не може спокійно ходити на процедури та відпочивати, коли там гинуть його побратими. 5 грудня 2022 року під час штурмових дій поблизу села Нетайлове на Донеччині Ярослав Хибовський загинув. Йому назавжди залишиться 23 роки.
— Ми втратили талановитого спортсмена, — каже Сергій Ізосімов, віцепрезидент Федерації паверліфтингу України. — Хибовський був непереможний серед своїх ровесників, поставив шість національних рекордів. Завжди бився до останнього. А ще пригадую, що він завжди змагався з усмішкою на устах. Певно, з нею він і загинув.
Ми втрачаємо найкращих, ми втрачаємо хребет нації. Ті, що повтікали і чекають на окупацію з думкою «Какая разница», ніколи не пожертвують собою заради свободи свого народу і незалежності України. Тому товаришка Ярослава, Віталіна Іванюк, подала на сайт Президента петицію з проханням присвоїти спортсмену-воїну звання Героя України (посмертно).
6 травня, у День піхоти ЗСУ, Президент України вручив найвищу державну нагороду матері старшого сержанта з Вінниччини Ярослава Юрійовича Хибовського.
На рахунку Героя десятки знищених ворожих бойових машин, сотні знешкоджених ворогів і цілий взвод врятованих побратимів. Пишаємось тобою, земляче.
А Тетяна Володимирівна, яка вже виплакала всі очі, каже, що і досі не може повірити в те, що сина більше немає:
— Я сумую за тобою, мій Ярику... Не можу повірити в те, що тебе немає поруч... Чекаю дзвінка, зустрічі, найкращих і найдорожчих квітів від тебе... Легких тобі хмаринок, вічного спокою в Царстві Небеснім... Люблю тебе, Ярославчику, безмежно, — щодня промовляє материнське серце.
Ярослав мріяв створити сім’ю. Він декілька років зустрічався з коханою Наталею, а в травні планував одружитися.
— Мріяв про власну хату та багато дітей, — згадує мама героя. — Казав, що до мене приїжджатимуть онуки... Він дуже любив мене. Востаннє поїхав з дому на світанку, не розбудивши. Я встигла вибігти до машини й почула від сина: «Цілую, люблю, не прощаємося. Скоро повернуся». І я все ще чекаю, що син приїде...
Напевно, сьогодні вся Україна завмерла у цьому трагічному очікуванні і молиться за Мир та Царство Небесне для кожного полеглого сина та кожну полеглу доньку...
Господи, поверни додому живими всіх, хто сьогодні в строю! Бо це найбільша нагорода для рідних.
Анатолій ЖУЧИНСЬКИЙ
