А їх називали «бандою».

Знесення пам’ятника у центрі Вінниці, куди півстоліття вінничани покладали квіти, стало сенсацією. Адже під час розкопок було виявлено, що сто років ми вшановували ворогів України — китайських найманців продзагону, який знищив загін безстрашної отаманші Марусі.

Уявіть, вже 30 років навіть не за СРСР, а незалежної України ми молились і вшановували пам’ять ворогів України, а така унікальна патріотка Маруся та її загін були піддані забуттю.

Але ця історія заслуговує на те, щоб її знав кожен.

Тому сьогодні про загадкові парадокси долі Олександри Соколовської, таким було справжнє ім’я молодої отаманші, ми розмірковуємо із автором двох книг про неї — Валерієм Хмелевським.

72 знищених китайських найманців повертались із Вахнівки, де награбували золото, зерно

Першим, як висловлюється автор, громом серед ясного неба стає беззаперечна подія: 14 листопада 1920 року загін Марусі знищує продзагін 1-ї Самаро-Симбірської дивізії у Вахнівці. Там гине 72 червоноармійці. Місцевих захоронили по всьому Поділлі.

Але там, як засвідчують розкопки, були ще китайці, це підтверджує той факт, що армія Якіра, яка в крові потопила та завоювала Україну, складалась із китайських найманців.

Їх називали тоді чомусь башкирами. Хоча цілком можливо, що так називали всіх червоноармійських найманців азійського походження.

До речі, у Липовці похоронили 21 продзагонівця, яких, як стверджує напис на пам'ятнику, «вбила банда у 20 році».

– А ось більше 30-ти із них похоронили у Вінниці, — ділиться Валерій Хмелевський. — Чому не на кладовищах? Бо тодішні священники ще не були «комунізовані», тому не дозволяли хоронити іновірців на християнських кладовищах.

Така ситуація виникла і у с. Петриківцях, коли цих зайд похоронили на околиці села, а вже коли будувалась дорога Хмільник — Бердичів, їхні останки перезахоронили на цвинтарі.

Але тут криється ще одна сенсація, яка говорить про те, що куля зрадника, яку він випустив у Марусю і начебто вбив її, вціливши у око, може не відповідати дійсності!

Як і могила її не справжня?

Отаманша Маруся не загинула?

За офіційними джерелами, сказано ось що:

Олександра Тимофіївна Соколовська, також відома під псевдонімом Маруся-отаманша, народилась 14 грудня 1902 року, а загинула у с. Горбулів 6 листопада 1919 року. Вона — українська повстанська отаманка. 16-річ­ною командувала понад 1000 воїнами: її загін нараховував 300 шабель, 700 ба­г­нетів, 10 кулеметів та 3 гармати.

Отож після так званого офіційного поховання Маруся «воскресає» на Поділлі і вже тут веде нещадну та успішну боротьбу не тільки із китайсько-російськими зайдами, але й формуваннями матьорих бандитів Котовського.

Будемо сподіватись, що легенда про те, що безстрашна Маруся, якій довелось після смерті рідних братів і батька очолити український повстанський козачий підрозділ, таки потрапила до Румунії і там ще довго допомагала визвольному руху українців.

– У першій моїй книзі «Планида» вона потрапляє на Поділля, тут продовжує боротьбу, бо її шлях пролягає до Могилів-Подільського району.

Саме там, у Шендерівському лісі тоді Чернівецького, а нині Могилів — Подільського району відбулась зустріч підрозділу Марусі із вінницьким отаманом Артемом Онищуком.

Що нічого в цьому житті, особливо нашому, письменницькому, просто так не трапляється, я зрозумів навіть на такому факті із свого життя.

Я народився у зникаючому нині селі Малий Остріжок, що в Хмільницькому районі.

І пригадую, як у школі класний керівник Петро Гаврилюк водив нас на цвинтар впорядковувати могилу воєнкома Філімона Куцюка, вбитого, як він казав, «бандою Марусі», а на могилі була табличка «Звєрскі замученого врагами советской власти».

А ще Петро Романович розповідав, що в наше село загін Марусі потрапив і затримався у панському маєтку на три дні через хуртовину.

Ось і складається історія про розправу над червоними запроданцями.

Якщо чесно, і мене образ Марусі вже манив давно.

Ось як її описує закоханий у неї письменник Поліщук:

«Вона носила шапку з написом: «Смерть ворогам України!»… Бадьорість і рішучість проявлялись у кожнім рухові її тіла… Вона дійсно була якась особлива. Перший раз мені трапилось бачити вояка-жінку. Панночки Марійки, яка вчора грала сентиментальний вальс, наче й не було. Була лише отаманша селянських повстанців, які тепер зарвалися зі своїми ворогами не на життя, а на смерть», — так писав про Олександру Соколовську, легендарну повстанську отаманшу Марусю, український письменник Клим Поліщук в оповіданні «Отаманша Соколовська».

Він особисто знав дівчину, яка воювала зі своїм загоном за незалежну соборну Україну проти більшовиків-окупантів та червоноармійців у 1919 році.

За версією Клима Поліщука, отаманшу Марусю вбив колишній ад'ютант, зрадник: «У той час за вікном хтось вистрелив. Куля розбила шибку, й лице отаманші облилося кров'ю. Верескнула диким голосом і, махнувши вгору руками, як сніп, упала на підлогу… Куля поцілила в самісіньке ліве око…»

Коли вбили батька і братів, український загін очолила 16-річна отаманша

Її батько Тимофій Соколовський був дяком у селі. З дружиною Явдохою Квасніцькою народили восьмеро дітей: чотирьох синів — Степана, Василя, Дмитра й Олексія та чотирьох доньок — старшу Ганю, потім Віру, Устинку й наймолодшу Олександру. Син Степан став священником, Олекса, Дмитро, Василь і Олександра — вчителювали.

Під час Української революції 1918 року Олексій організував загін. Згодом пішов воювати проти більшовиків. Під час придушення одного з повстань у Коростишеві в ніч з 4 на 5 січня 1919 року загинув.

Боротьбу продовжив Дмитро. Проте 8 серпня 1919 року був убитий зрадником-односельцем. Згодом отаманом став Василь. Зі своїм загоном він за тиждень здобув Радомишль. Але невдовзі, як і старший брат Дмитро, загинув від руки зрадника.

Шабля мала б перейти брату Степану. Але він був священником у Вахнівці (тепер Турбівська територіальна громада Вінницького району). Тож отаманувати довелося на той час шістнадцятирічній Олександрі. Вона приймає лицарську присягу на вершині Дівич-гори й іменується відтоді отаманом Марусею.

Восени 1919 року Соколовська вела бої біля сіл Сміла й Петриківці (нині Уланівська територіальна громада Хмільницького району). За офіційною версією, тоді загинула, і раптом наприкінці 20 року випливає на Поділлі:

«У Вахнівку вони потрапили, повертаючись з-під Тиврова, після зустрічі з отаманом Артемом Онищуком у Шендерівському лісі, з яким мали домовленість про спільний перехід до Румунії через південь Поділля», — пише в романі «Планида» письменник Валерій Хмелевський.

За словами Валерія Йосиповича, тут її загін порубав 72 червоноармійців, які забирали в українців зерно, сало, олію та цукор, а в місцевих євреїв — гроші, золото й горілку. «Продзагонівці небезпеки не очікували, тож і бою ніякого не було — за якісь лічені хвилини все скінчилося без єдиного пострілу: їх, напівсонних і п'яних, порубали, зціпивши зуби, без найменшого жалю, бо вже знали, що продзагонівці не обминули навіть церкву», — ідеться у «Планиді».

Забравши все золото, Маруся та її загін вирушають до Брицького. Брат Степан залишився у Вахнівці. За постановою трійки Державного політичного управління УРСР розстріляний 21 березня 1930 року.

Тут, у Брицькому, також «хазяйнували» продзагони червоноармійців. Вони були розбиті військом Соколовської.

Отаманша Маруся була дуже відчайдушна, але не менш вродлива.

За знаком Зодіаку — Стрі­лець. І ще мала чорну родимку над губами. Мала русяве волосся, а очі сині, наче волошки в житі.

Цю Марусю багато хто плутає з не менш легендарною отаманшею - соратницею Махна

Та Маруся мала блискучу закордонну освіту. Не лише навчалась та жила у Парижі, але й стала улюбленою ученицею найіменитішого скульптора Родена.

Але коли почалась революція на Півдні України, повернулась і стала боротись проти білих та червоних разом із Махном на Півдні України. Це вона створювала так звані «Чорні сотні» по всій Україні, була однією із лідерів анархістів. Куди лише не кидала доля іншу Марусю (Никифорову) після розриву з батьком Махном.

Але їй вдалось не загинути в червоному терорі і продовжити свою легенду вже за кордоном. І хто знає — де тут реальна Маруся і яка із них?

А може, доля їх вже там, за Дунаєм, об'єднала і познайомила? Тому й такі суперечливі гіпотези про життя отаманш Марусь.

Але як би не склалась доля цих героїчних жінок, які боронили Україну від червоного терору з Москви, факт один — ми не їм 100 років дякували, увіковічували їхню пам'ять, а зайдам із самарагородков та китайським найманцям.

Історія повторюється…

Тому треба кожному із нас робити усе, щоб не їх, а справжніх героїв, які віддали життя за Україну, увіковічували у пам'ятниках та обелісках. І розпочати треба з повернення пам'яті про таких героїв і героїнь як Маруся.

«Віддам життя за Україну», — було написано на шапці отаманші.

Красуні, яка вибрала шлях боротьби, а не покори переважаючому в рази ворогу. То, може, Поділля таки заслуговує її пам'ятника?

Тетяна Редько