Я не дуже багато мандрував. Життя прив’язало до рідного села, то й не мав потреби навідуватися в інші світи. Але все-таки встиг побувати чужинцем на вулицях двох європейських столиць.
У першій з них весною 1981-го мене навпрошки обізвали окупантом. Було це в Будапешті. На центральному вокзалі, де я опинився в радянській військовій формі. У всуціль чужомовному потоці людей, які рухалися з підземного переходу, йшли собі татусь із донечкою років 7-8-ми. Спілкувалися німецькою, яку я трохи розумів. Дитина, глянувши на мене, тицьнула пальчиком і запитала батька, хто я такий. Той їй і відповів: «Окупант».
Безумовно, це мене обурило. Бо я не вважав себе окупантом, я бачив себе «оборонцем країн соціалістичного табору від агресивного блоку НАТО». Інтернаціоналістом. Але тих, що йшли повз мене, навряд чи цікавило, що я думаю про себе і свою місію… В їхньому житті я був окупантом.
Вдруге пливти в чужомовному потоці вулицею ще однієї європейської столиці мені довелося через кілька років після Будапешта. Занурений у власні роздуми, деякий час я йшов собі мовчки і зовсім не реагував на оточення. Аж поки різко не зупинився, вражений несподіваним відкриттям. Повз мене проходили люди. Лунала англійська, польська, німецька, російська мова. Але не чути було…української. В крамниці, до якої я заглянув і на касі якої розраховувався, моя літературна українська прозвучала як грім серед ясного неба. Бідне дівча-касир із якимось переляком, оглядаючись на інших, поспішило мене розрахувати. Я був ошелешений: чому в Києві мушу почуватися так само чужинцем, як і в Будапешті?
…Через день повернувся додому. Увечері вклався переглядати телесеріал. Був він про розвідника Миколу Кузнєцова. Як той боровся проти нацистів і…бандерівців. І аж тут мені впало у вічі те, що досі було зовсім не помітним: герої фільму — і німці, і партизани, і жителі окупованої Рівненщини — всі спілкувалися…російською. А вишуканою літературною українською — лише бандерівці… Їх показано було як садистів і зарізяк…
От тоді я й зрозумів причину переляку отого київського дівчати на касі…А ще: що живу в тихо, але наглухо окупованій чужинцями країні… Окупованій так потужно, що вже й сьогодні, після трьох десятиліть незалежності, навіть жахлива війна не може вивітрити тієї окупації з душ багатьох тихо окупованих ще 70-80-ті роки минулого століття і їхніх прямих нащадків...
Михайло Девдера,
педагог, Ямпільська
громада
