24 травня розпочались розкопки таємних могильників закатованих НКВД на території Центрального парку, теперішньої вулиці Генерала Арабея, «книжки». Наша газета вже писала про це. Публікація отримала великий резонанс. Ми отримали сотні відгуків та свідчень очевидців. І проінформували всі відповідальні структури, щоб 75-річчя відомої на весь світ вінницької Биківні вшанувати достойно. Бо ж там, за найменшими підрахунками, закатовано і скинуто в кагати більше 25000 безневинних… Лише під час німців і під егідою Міжнародного Червоного Хреста знайшли 9451 закатованого. Але в цей день Вінниця мовчала. Чому мовчала культура, колег з якої було розстріляно більше 2000, лише 15 директорів бібліотек? Вчителі місцевих шкіл, з кожної з яких забрали і розстріляли і зарили в цих кагатах найдостойніших, особливо з 1-ї школи м. Вінниці? Обласний відділ освіти був розстріляний взагалі чи не весь… Як і більшість професури педагогічного, медуніверситету, священиків різних конфесій, бо кати не перебирали і зачистили всіх, розстрілявши верхівку Православної Церкви на чолі із єпископом Інокентієм Тихоновим, знайденим мертвим у цих же кагатах.

– У Вінниці був розстрільний центр, і тому такі разючі цифри. Лише на один рік область отримала з ЦК рознарядку арештувати 40000 «інакомислячих». План, як завжди, перевиконали… Розстріляли більше 25000. Зрозуміло, що таку страшну силу людських тіл треба було комусь розстріляти, а потім непомітно закопати. Я бачив такий розстрільний центр в підвалі 26-ї школи. Коли ми вчились, в зацементованому підвалі вирили діру. А там імітовані двері і лише вхід без виходу. Ось так у вагони смерті запускали людей, — ділиться вінничанин Олег Остапенко.

– Ще розстрілювали в підвалах КГБ, на Театральній та центральній вінницькій тюрмі.

– Я мав доступ до матеріалів НКВД, особових справ катів, тих, хто в день мав застрелити до 50 арештованих і більше. В основному всіх цих катів так само розстріляли. Але знаю одного генерала, Корабльов його прізвище, який керував цими катами. То його помилували, і він ще був начальником колонії на Півночі. Жив у розкішній квартирі в будівлі теперішньої облради, — розповідає офіцер СБУ у відставці, письменник Вадим Вітковський.

Про ще одного вінничанина із тільки відомих йому джерел дізнався всесвітньовідомий американський режисер С.Спілберг, який, до речі, має подільське коріння і чув про ці події від своїх рідних. Кажуть, він приїхав до Вінниці і вмовив його зняти про це документальний фільм із зізнаннями. Не зрозуміло, що подіяло — гроші чи бажання очиститись, але виконавець вироків на це пішов. Кажуть, поставив лише одну умову для гарантії, завірену нотаріально: показати цей фільм лише після його смерті без права демонстрації в Україні…

– Я жила поряд із парком, тут у нас була хата, а дідусь працював у ньому сторожем. Він розповідав про загадкові машини, які вночі привозили цілі гори трупів. Перед цим таку територію обгороджували великим парканом, вона була засекреченою. Писали – «для нужд НКВД». Найбільші могили були розриті там, де зараз озеро з лебедями та біля «книжки». Там, де фонтан, були зариті розстріляні євреї. На центральній алеї – стерте з лиця землі польське кладовище, – ділиться вінничанка Світлана Козубська.

Ми вже писали про те, що у всіх розкопаних могилах німцями у 1943-му році було знайдено репресованих. Серед них голі згвалтовані молоді жінки.

Священиками та місцевою владою було проведено до ста похоронних масових процесій.

У цій історії неоціниму роль зіграв вінницький архієпископ Євлогій. Саме цей добрий і мудрий монах, який після розстріляного керівника єпархії був зведений у цей сан вже під час окупації, організував не тільки відспівування та погребіння за церковними канонами безневинно убієнних, але й зумів відтворити в області церковні приходи. Всього майже 822.

Але саме за віру та свій обов’язок здійснити панахиду над убієнними був вимушений виїхати разом з німцями із визволеної радянськими військами Вінниці. Інакше його чекав розстріл. Як і тих, хто упізнав тіла своїх рідних та похоронив по-християнськи. Саме їх комендант Вінниці Раппопорт наказав зігнати у парк, загнати їх у ті самі ями, там усіх в страсі тримали до вечора. І вже під покровом ночі жінок та стариків розстріляли в 1944-му (про це свідчить хрест біля «Райдуги»). А призовного віку чоловіків кинули без зброї закривати тілами амбразури летичівського плацдарму… Там вони і загинули.

Для чого було на тих могилах поспіхом робити гойдалки, танцмайданчики, парки, фонтани?

Це був перший задокументований факт масового злочину в СРСР проти людства. І за це петля Гаазького трибуналу багатьом, у т.ч керівникам Вінниччини, була гарантована. Саме тому так поспішали замести будь-які сліди та свідків за прямим наказом Сталіна та Берії. Під страхом смерті — всіх інших замовкнути навіки. Хоча за кордоном, зокрема у США, вийшло багато книг про цей злочин без кари. Вінницькі події із наведеними фото описав і російський письменник-дисидент Солженіцин.

Неважко здогадатись, чому навіть після косметичного «розвінчування» сталінізму вінницька трагедія світового масштабу замовчується досі…

– Тому що й досі нащадки ось цих катів та їм «симпатизуючі» при владі у Вінниці – їм це не треба, як і все решта… Вони досі у всіх підрозділах «делают бабло»… Колишні комсомольці, що зараз при владі, заражені ще тією ідеологією, — коментують читачі таку байдужість влади трагедії.

– Всі корінні вінничани добре пам’ятають, як на кістках закатованих захотів побудувати будинок передостанній секретар обкому КПРС Криворучко. Як йому та його заступникам спалось в тих найкращих на той час квартирах вночі над кістками — це вже інше питання. Але я пам’ятаю, як учні 4-ї школи, де я навчався, бігали дивитись, як солдати-стройбатівці, бо всі будівельники відмовились, зачищали цю територію із могилами, рили там траншеї. Пам’ятаю, як ми побачили поховання одного військового із проломаним черепом. Мої однокласники взяли звідти череп, хотіли полякати школярів. Захотіли його склеїти… Але справжню містику ми побачили невдовзі, коли тюбик клею вибухнув і обидва хлопці пошкодили очі… Ми злякались і більше туди не ходили, – згадує Сергій Пастухов, вінницький підприємець. — Скажу одне – всі деталі цієї трагедії кожен поважаючий себе вінничанин має знати з самого дитинства. Мовчати – розділяти те, що було… і може повторитись.

До речі, в тому ж році під егідою Міжнародного Червоного Хреста було організовано розкопки Вінницької та Смоленської трагедій. Під Смоленськом були розстріляні більше 14000 офіцерів польської армії, які після таємного договору про дружбу СРСР та гітлерівської Німеччини Молотова -Ріббентропа і поділеної між цими двома державами Польщі здались в полон.

Їм давали гарантії життя – а дали таємну кулю в лоб…

Але, напевно, це і різнить польську владу від нашої. Бо в сумний ювілей трагедії до Росії на місце виявив бажання їхати не лише Президент Качинський, а й високопосадовці двома літаками.

Як відомо, літак Качинського разом із 96 міністрами та високопосадовцями знищили. Принаймні про це свідчать останні заяви польської влади.

– Путін пішов курсом реанімації сталінізму! Йому не потрібно роздувати цю трагедію!

То виходить, що хтось і на Вінниччині сприяє йому у цьому чи навіть є таємним агентом впливу?!

– За ці дні ми отримали тисячі відгуків небайдужих вінничан із обуреннями: чому ми промовчали цю вкарбовану навічно в нашу землю катастрофу? А як бути? Закрити парк для розваг, з «Райдуги» чи Літнього театру, що у парку, зробити пам’ятник жертвам тоталітаризму, — пропозиції звучать різні.

А ось що думає з цього приводу священик, що досліджував масштаби цієї трагедії, Олексій Волков:

– Те, що було, очевидно страшне! Але й туга – великий гріх. Тому потрібно убієнних достойно вшанувати, по-християнськи пом’янути і далі парк використовувати як парк…

А жертвам «сотворити вічную пам’ять»…

Тіло розстріляного єпископа Інокентія перезахоронене і він причислений церквою до лику святих. Могилу часто відвідують парафіяни, кажуть, зцілює.

Єпископ Євлогій потрапив в Америку і в 1951 році помер поряд із далекою пустелею. На його могилі напис: «Тут покоїться єпископ Вінницький». Кажуть, що помер він у великій тузі. Бо німці не помилували і його родину, і найближчу йому людину – племінника чи то Володимира, чи Віктора зіслали на німецьку каторгу. Яка його доля — досі невідомо. Всіх, хто готовий розкривати таємниці вінницької Биківні, тих, хто вимушений був емігрувати, їхніх нащадків – раді будемо вислухати.

Заслужений журналіст України