І коли син послухався коханої, вийняв у матері серце та ніс у хустинці «трофей», щоб засвідчити любов, спіткнувся. І тоді серце матері промовило турботливими словами: «Ти не забився, синочку?!» Вона давня, проста і мудра. І в ній закладена справжня жертовність любові жінки-матері. Дитині вона готова віддати все – навіть життя. І заради неї померти в муках. Жертовність материнської любові – друга після Христової. Але як часто матерів не розуміють і цю любов сприймають як «старече буркотіння» чи «влазіння не в свої справи», як роздратовано реагують на турботу, як нехтують її увагою та увагою до неї… і розуміють значимість цього величного і безцінного слова, лише коли мати відлітає світлим птахом у вічність…

Я це розумію, бо вже знаю біль втрати. І як часто ридати хочеться від того слова — «мам…», яке зависає в німій тиші… Бо відповіді вже не знайдеш і голови не прихилиш, найріднішого тепла рук не відчуєш… І очі–обереги вже ніколи тебе не благословлять у цей жорстокий світ. І молитву благальну за тебе вже не вимовлять її уста…

Я мати. І ще журналістка з досвідом. Чого я вже в житті не набачилась і до чого не звикла… Але найстрашніше, скажу я вам, відчувати біль матері, що похоронила власну дитину. Це нестерпно важко. Просто немає слів для її розради і власної безпорадності.

Як мені було боляче вислуховувати сповідь мами загиблого Романа Башняка, яка повідомила про те, що директор школи обізвав воїнів і її сина алкоголіками, які ще хочуть слави.

До редакції зателефонували більше десятка матерів загиблих воїнів із області, які були шоковані тим, що Вінниччина не організувала їх доставку на зліт матерів загиблих бійців до Києва:

– Уявіть, як нам було важко дивитись, коли з Тернопільської, Львівської, Волинської, інших областей такі матері приїхали на виділених автобусах, із символікою туги, а ми поневірялись туди і назад по маршрутках, електричках і наодинці зі своїм болем. Чесно кажучи, боялись, що після пережитого десь раптом зупиниться серце і просто викинемось на тих же вокзалах. А це ж область теперішньої нашої влади. Невже Вінниччина така бідова, що не могла знайти автобуса для цієї поїздки? – виливали душу батьки та просили донести ці слова до керівників області.

Вам гарно живеться, вас оминула стороною біда, діти ваші не були в пеклі Донбасу? Ну то хоча б не ховайте свої голови у пісок і почуйте їх стогін та біль. І зрозумійте, якими були миті чекання тих, хто повернувся.

– Я, спецназівець і офіцер, пройшов пекло аеропорту. Зрозуміло, що мамі не говорив, де служу… Знав лише старший брат. Але одного разу «проколовся».

– Синочку, як там у тебе справи, бо у нас ллє дощ… — розпочала здалеку мама.

– А у нас сонечко, — нічого не підозрюючи, відповів я.

– Сину мій рідненький, то ти ж під Донецьком, бо лише там сонце… Я вже ранком вивчила всю карту передової – де яка погода… — проголосила в трубку мама Ліда. Уявіть – по погоді вирахувала мене. Бо ж о 6-й щоранку вона вже молилась, а далі вивчала всю карту та відомості з передової. Потім увечері. І так щоденно, – ділиться учасник АТО Олександр Ключник.

А ось монолог майданівки, медика, яка рятувала разом із своїм чоловіком-хірургом життя чужих дітей на Майдані та віддала на передову сина та онука — Людмили Бобровської:

– Я просто мати, яка чекала вас!!! ВСІХ!!! Мої очі стали сиві. Я пам’ятаю, напевно, всі ті дні, коли світ мутнів, очі нічого не бачили. Коли у ВАС сіль поту на устах, вогонь під чолом і неспокійне, невгамовне дрижання серця. Тоді я з синього неба усміхалась ВАМ сивими хмаринами, мов КОЖНОГО мати. Бо ВАШІ матінки теж мають сиві очі. Молилась за ВАС, за ВСІХ, живих, здорових, поранених. І ТИХ, хто ніколи не стане у стрій… Тих, хто буде вічно в пам’яті, як глибинне небо, як сяюча зірка, як всесвіт. Завтра ми знову будемо разом, моя 95-та бригадо!

Широко розправлю руки, щоб зачерпнути для ВАС багато-багато повітря разом із зорями, з сонцем, квітами, з маминими вишиваними рушниками. А сьогодні дозволю собі захлинутися власними сльозами, давитися їх солоним присмаком. Бо я МАТИ, звичайна Українська Мати, мої рідні сини!!!

Ось такі вони, матері. Ось такі вони, особливі матері України, яким випала доля чекати синів із війни… і навіть не дочекатись…

Моя мама

Снилось мені ясне сонце,
що в хаті світило –
а то лиш так моя мама
дивилася мило.

Приснивсь мені легкий вітрик,
що пестив колосся –
а то мені моя мама
гладила волосся.

Снилась мені ягідочка,
як мед солоденька –
а то мене цілувала
мама дорогенька.

Снились мені ангелики,
що в рай мене несли –
а то мене мами ручки
до серця притисли.
(Марійка Підгірянка)

Заслужений журналіст України