«Мій син Віктор пробув три роки в полоні, після оборони Маріуполя. хоча він мав бути як медик, згідно Женевської конвенції,  зразу ж звільнений.

Ми дуже хвилювались за його долю, бо він, як керівник госпіталю, був удостоєний звання Героя України. А ви розумієте, яке там ставлення до українських патріотів.

Але я і далі з рідними ходжу на ці акції,  бо не можу покинути цих людей, бо подібне пережив сам разом із дружиною, синами, – ділиться батько Віктора Івчука Михайло,  сина якого повернули із полону.

– Мій син перебував в сумнозвісній колонії в Оленівці разом із побратимом Олексієм. І сьогодні я разом із його рідними, закликаю світ допомогти родині Олексія, кожному хто тут, відчути радість повернення додому їхніх дітей.

- У мого племінника, майора Олексія вчора був День народження.

Але він вже четвертий рік зустрічає його полоні. Він майор, офіцер, один із легендарних оборонців Маріуполя.

Ми тут зараз з родиною, щоб нагадати владі, світу про те, що повернуто ще дуже мало наших рідних.

Десятки тисяч досі в полоні. І терплять знущання.

- 120 бригада ЗСУ особлива тим, що вона в перші дні війни формувалась у Вінниці. І там служать у переважній більшості у 7-ми батальйонах добровольці із сіл та міст Вінниччини.

На жаль, і серед них сотні вже в полоні , тих хто пропав безвісти та серед загиблих.

- Ми за ці роки, виходячи на акції, обмінюючись такою дорогоцінною інформацією, стали як одна велика родина.

Тримаємось разом, підтримуємо один одного.

Бо ви навіть не уявляєте, як це боляче і нестерпно жити, коли доля твого найріднішого, найближчого не відома.

Коли дітки запитають коли повернеться татко, а ти не знаєш, що йому сказати.

Чомусь із нашої бригади дуже мало повертається з полону бранців.

Хочемо попросити нашу владу посприяти, щоб більше наших хлопців обмінювали.

Ось, наприклад, в останньому обміні 1000 на 1000 з наших повернули лише одного бійця.

- Мій син довгі місяці вважався безвісти зниклим.

А чоловіка скосили з ніг ці переживання.

І ось перед  Великоднем прийшла довгождана звістка - син живий і в полоні.

Та, на жаль, чоловік вже його не дочекається.

Помер через випробування страшною невідомістю.

Але я тримаюсь, хоча в хаті одна однісінька. Їжджу на всі акції, хоче їх села у б лик Жмеринськомк  районі, не легко.

І я таки дочекаюсь на порозі свого синочка: а тепер поспішаю на автобус: бо ж городи і господарство треба тримати, щоб жити.

Мій чоловік пропав безвісти. Вже півтора роки від нього немає звісток. А я чекаю і вірю.

Це нестерпно важко.

Нашому з Володею синочкові 10 років.

Він народився у війну.  І пішов до школи у війну. Його ще встиг татко відвести до 1-го класу. А вже 5 березня 22-го він був у військкоматі. І з того часу на фронті.

Коли передзвонили з «Червоної калини», куди його після перепідготовки направили служити, повідомили, що Володя пропав безвісти, я пішла туди, звідки він призивався на Київську оформити документи.

А мені там запитання:

- То ви нацики? Нациками ми не займаємось…

Так боляче стало і від байдужості такої і такого зневажливого прізвиська - як радисти називають - нацики. Невже важко сказати хоча б літературною мовою - нацгвардійці?

А ми ж як оголений нерв після щоденних стресів.

Ось у мого синочка щоранку перед школою запитання:

- Мамо, а тобі не снився папа?

І так роки…

Мені важко, а йому?

На акції ми зустріли рідних з усієї України.

Я сама із Хмельниччини, зі Старої синяви. В мене син пропав, вже два поки чекаю. Ізджу по всіх акціях України.

А може хтось десь впізнає?

Кожна розповідь - то чиясь доля. І життя кожної родини повідомлення про зникнення безвісти їхнього найдорожчого, через рашистів чи полон, немов ставить на паузу. Де немає нічого крім чекання…

- Коли нам кажуть, що наші сини загинули, навіть очевидці знаходяться, що бачили, ми відповідаємо - а ти пульс його пробував?

Ми віримо, що найближчі кожного повернуться.

І хоча нам боляче, що під час обміну немає наших синів, чоловіків, батьків наших дітей, ми радіємо за інших. Бо це також наші, українські сини, - каже дружина безвісти зниклого чоловіка Надія

Під час акції яка проходила на перехресті Хмельницького шосе, біля «книжки», Їхало чимало автомобілів, які сигнали, проявляючи солідарність.

Але були і байдужі. Якраз в цей час везли в останню путь загиблого воїна.

І кожен із учасників акції став на коліна. Але далі перехожі просто йшли.

Напевно не було кому їм втлумачити в голову, що не шанувати памʼять про тих, хто віддав життя за рідну країну, щоб жили вони, є одним  із найбільших гріхів.

Далі - відео та фото подій.

Тетяна Редько