Нещодавно у столиці на «Іграх нескорених» у дисципліні «велогонка на шосе» він здобув срібну медаль. Про життя після війни, мрії, втрати та здобутки Євген розповів нашому кореспонденту.

…На зустріч хлопець приносить ту саму срібну нагороду та диплом. Каже, що це не лише його особиста заслуга, а його родини, друзів, волонтерів та побратимів. Про останніх Женя говорить часто, здебільшого із сумом, бо багатьох вже немає в живих…

– Євгене, свого часу ви згадували про те, що родом із Запорізької області. Розкажіть про свою родину.

– Брат та батьки у мене військові. Тато має звання учасника бойових дій із 1996 року, воював у Югославії. Служив він у першій аеромобільній дивізії на Одещині. Разом із ним служила мама, але на посаді зв’язківця. Згодом батько перевівся до рідної Якимівки, що у Запорізькій області. Із посади заступника районного воєнкома пішов на пенсію. Але коли в країні почалась війна, тата повернули назад на службу. Так він очолив наш районний комісаріат. Безпосередньо їздив на передову та виконував бойові завдання. Зростаючи у такій родині, в мене ніколи не було нав’язливого бажання бути військовим. Та й батьки не наполягали. Казали, що виберу сам — те й буде моє. Так сталось, що в 2012 році я пішов служити на строкову службу до 79-ї десантної бригади. Через рік звільнився у запас і був вдома. Одного дня дзвонить батько зі словами: «Пішла рознарядка всіх «спєцов» повертати назад». Я запропонував відправити мене, бо все одно збирався йти на контракт. Тим паче тоді був березень 2014 року, в країні починались сумні події… Дізнавшись деталі, батько передзвонив і сказав мені: «Маєш два дні на збори». І все, я поїхав. Мені тоді було 20…

– Але ж, маючи батька-офіцера… він міг вас «відмазати» від армії?

– Міг, але цього не зробив. Він у мене сам військовий і все розумів. Розумієте, я не офіцерський синок, а син офіцера. А це дві великі різниці. Батько виховував мене мужньою, чесною та порядною людиною, і за це я йому щиро вдячний. Якби повернути час назад, я би все одно пішов служити…

– Розкажіть детальніше про те, як опинились у зоні АТО. Що найбільше запам’яталось?

– Тиждень я пробув у своїй бригаді, а далі ми вирушили під Крим… Були там першими зі всіх, бо знаходились найближче, не включаючи прикордонників. Згодом нас замінила 95 бригада, і поступово стали їхати в зону АТО. Першою була позиція Волноваха, навколо якої на карті через воронки від снарядів вже живого місця не було. Перед тим там розстріляли блокпост, і нам довелось тіла українських бійців вантажити у «вертушку»… Цей блокпост ми взяли під охорону, адже пройшла інформація, що на нас підуть чеченці. На щастя, цього не сталось. А далі нас стали перекидати все ближче та ближче… Почались бойові операції. Якщо спочатку противник «працював» тільки стрілецькою зброєю, то з часом у нього з’явилися міномети і автоматичні станкові гранатомети (АГС), а також танки і «Гради». Однозначно бойовиків постачали з-за кордону, ми не раз в цьому переконувалися. Ось знешкодили колону, заходимо на зачистку і бачимо ящики з боєприпасами. Відкриваємо — а на них написано: «Місто Санкт-Петербург, рік випуску 2005». Далі ми накрили тренувальний табір сепаратистів під Красним Лиманом, де вдруге за весь період АТО працювала авіація по прямому призначенню. Бій був важким, але вийшли з нього із мінімальними втратами. Більш того, нам вдалось тоді звільнити місто від ворога. Після того ми звільняли Слов’янськ, де втратили двох перших побратимів — Антона та Дмитра. На пам’ять про них зробили хрест та встановили на місці бою, аби люди не забували. Не повірите, там досі лежать їхні берети, щоправда, уже вони почорніли. Постійно заїжджаю на те місце, коли їду на Донбас, аби віддати шану воїнам.

– Де отримали поранення?

– Під Зеленопіллям. Пригадую, що коли нас привезли туди, вразила «розслабленість» військових. Вони спокійно ходили у шльопанцях, без бронежилетів та форми. Запитували у них тоді: «Хлопці, у вас тут війни нема?» Вони відповідали, що стріляють рідко і літає десь далеко. В результаті першого дня нас накрили з важкої артилерії. Снаряд 120-го калібру впав за півтора метра від мене за дерево. Осколками посікло мені тіло, руки, ноги, до того ще й контузило… Чую крики медиків та хлопців. Дивлюсь на себе — там кістки, там ноги. Відразу зрозумів, що буде ампутація… Мені вкололи знеболювальне. Пригадую, як лежали із побратимами, бо багато було поранених, а обстріл не вщухав. Виявляється, що це так здавали іспит по наших координатах курсанти артилерійського училища. Через те пекло до нас не могли дістатись, щоб забрати до лікарні. Аби було легше, я співав бригадні пісні та гімн десантників. Лише згодом до нас дісталась авіація, але один з вертольотів обстріляли і весь екіпаж загинув. Ми дивом врятувались. Вже у Дніпрі мою ліву стопу медикам довелося частково ампутувати. Постраждали і руки: кістки розтрощило. Потім були госпіталі Миколаєва та Вінниці.

– Як пережили перші дні після ампутації?

– Важко. Як морально, так і фізично. Фантомні болі до цих пір не пройшли. Але підтримка рідних та друзів допомогла взяти себе в руки. А ще мені дуже сподобалась Вінниця: люди, атмосфера, краєвиди. Тож я вирішив тут залишитись жити. І мешкаю тут вже три роки. Жив за кошти, які отримував за групу інвалідності. Коли мені поставили протез, захотів назад повернутись на службу. Знайшов варіант, як це зробити: вступив до Донецького національного університету на психолога, щоб потім працювати із військовими. У цьому закладі дійсно чудові викладачі, половина з яких самі сиділи під обстрілами, на свій страх та ризик допомагали українським бійцям. А ще тут шанують воїнів, не забувають на них та ніколи не відмовлять у допомозі. Для мене університет став другою домівкою, я пишаюсь цими людьми.

– Чому вирішили спробувати себе в «Іграх нескорених»?

– Це був шанс не те що собі щось показати, а іншим — те, що, отримавши поранення чи травму, не лише на війні, — це не кінець чогось, це не клеймо. Це початок чогось нового та більшого. Незважаючи на своє інше тіло, можна багато чого досягнути. Тож подав заявку і пройшов успішно відбір в Одесі. Чому обрав велоспорт? Бо турніки, бруски чи біг мені вже не підходять. А їздити на велосипеді я люблю, можу за день накатати 30 кілометрів. Часу на тренувань було пару днів. Тож брав у товариша велосипед і катався вдень та вночі, бо свого ще не маю. Чесно кажучи, не очікував, що посяду другу сходинку. Дуже щасливий і цю перемогу присвячую своїм батькам та тим, хто мене підтримував та допомагав. Вже пізніше мені повідомлять, чи потраплю до збірної, яка восени поїде на світові змагання до Австралії…

– Євгене, під час нагородження на цих змаганнях один з бійців принципово не потиснув руку Президенту. Як його вчинок охарактеризуєте?

– Як для мене, то це виглядало наче рекламний хід чи дурниця. Я його не розумію. Бо після того вчинку про цього хлопця стали всі писати. Може, я і неправий, але у кожного своя думка.

– Нині багато дискусій про те, що не місце молодим бійцям на передовій. Що думаєте?

– Це все контрактники. Коли вони його підписують, знають, на що йдуть. Якщо ти вибрав шлях військового, то маєш знати, що це не робота, а служба своєму народу, країні…Та й взагалі, хто з початку війни був готовим? Ми навчались по ходу.

– Що плануєте далі? Будете психологом?

– Отримаю диплом, пройду офіцерські курси і буду військовим. Тиждень тому я повернувся «по переведенню» з Одеської військової академії на службу до 101 окремого полку зв’язку, що у Вінниці. Тож свій досвід та знання матиму де застосувати.