Так не повинно бути ніде. І це потрібно нещадно викорінювати.
Відверто кажучи, сумнівалася, чи треба розповідати про цю прикру історію, бо ж сьогодні у більшості з нас стільки болю, що, мабуть, не варто підсилювати його. Але ж, подумалося, «тихе мовчання» сприяє тому, що черствість, бездушність, лицемірство стають панівними, витісняють доброту, милосердя, співчуття. Тому не мовчатиму.
Дорога мені людина втратила на війні єдиного сина. Валентин пішов на фронт добровольцем у перші дні війни. Він загинув, захищаючи Маріуполь, у 21 рік…
Довгі місяці душевних терзань пережила мама, шукаючи свого сина, який зник безвісти. А потім впізнала за татуюванням на нозі – після вибуху в будинку, де ніс Валентин чергування, шансів залишитися цілим не було…
Після цього життя матері втратило сенс. Але згодом побачила його у тому, щоб зробити все можливе, аби її єдиний син не пішов у забуття.
Олеся була безмежно вдячна за спортивний турнір у пам'ять про загиблого сина, вона стала активною учасницею акцій «Поверніть Героїв з полону» у Хмельницькому, Києві, Вінниці аби підтримувати тих, хто чекає… Мати, яка вже ніколи не побачить сина, розпочала збір підписів, аби йому присвоїли звання Героя України, адже коротке життя Валентина Федоровича є прикладом відданості Україні. У цьому знаходила силу до життя.
В одному з найбільших торговельних центрів Хмельницького волонтери «Мистецької сотні «Гайдамаки» проводили благодійний захід, збираючи кошти для допомоги ЗСУ та підписи для петиції загиблого Героя – захисника із Шепетівки. До них доєдналася й Олеся. Виступаючи перед людьми, сказала: «Якщо хочете, щоб війна не торкнулася вас, донатьте, донатьте, донаньте…»
Багато людей і справді робили свій посильний внесок у добру справу, підписували петиції. Але, на превеликий жаль, були й інші. Одна жінка відповіла Олесі, яка стояла з прапором на плечах: «Мене ця війна не стосується». Уявіть, як по-живому ріжуть такі слова тих, хто втратив рідних на війні. Але зцілити зранене серце можуть такі люди, як проста прибиральниця цього центру, котра взяла її руки і поцілувала зі словами: «Спасибі вам за сина».
Із великою надією відчути підтримку прийшла Олеся до центрального парку, коли тут мав відбутися благодійний забіг на честь річниці Нацгвардії України.
Один із організаторів заходу, приватний підприємець Олександр Вербицький на сторінці у соцмережі закликав хмельничан долучатися, написавши: «.. буде драйв і багато сенсів. Приходьте самі, беріть друзів, дітей, собак і гарний настрій». Такий заклик, як на мене, не дуже відповідає ідеї заходу – збору коштів на дрон для військової частини. Та все ж… І коли до нього перед початком заходу підійшла мати загиблого нацгвардійця з проханням дозволити роздати листівки з кодом для голосування, цей спортивний, сповнений енергії та здоров’я чоловік, до речі, цілком мобілізаційного віку, відповів згорьованій жінці: «Ідіть звідси, не заважайте, не тригеріть. Тут люди з позитивною енергетикою, з дітьми, а ви прийшли тригерити зі своєю бідою…»
Розповідаючи про це по телефону, Олеся ридала так, що ніяк не могли її заспокоїти. У цього чоловіка, схоже, все в повному порядку – немає смутку, біди. Але й немає гідності, немає співчуття.
Я написала свій відгук Олександру Вербицькому на сторінці у соцмережі: «Забіг – це гарна справа. Але не обійшлося без ложки дьогтю. Той дощ посеред події – не просто дощ. То сльози матері загиблого Героя. Це не їй потрібно підписати петицію, це вам, живим, треба пам’ятати, хто ціною життя тримав Маріуполь і нині тримає фронт. До речі, збір підписів закритий».
Та річ не так у підписах, як у людяності, милосерді і співчутті. Їх потребуватимуть все більше і більше наших співвітчизників, адже клята війна триває. І тим, кого вона не торкнулася безпосередньо, треба усвідомлювати, що поряд сотні, тисячі людей, душа яких навряд чи коли перестане ятритись.
Уміти спілкуватися з ними, не «ранити», а підтримати – словом, поглядом, дією – потрібно кожному з нас. І під час війни, і після неї.
Анжела Гладій,
м. Хмельницький
