— Я акторка у третьому поколінні. Театру присвятили життя мій дідусь, бабуся, батько та мати.

Але перш аніж я знову повернулась на цю сцену, мене, як я кажу, «поносило» по світах.

Я сім років працювала у п’ятизіркових готелях Туреччини в курортній Анталії. Там мала своє концертне шоу. І хоча був успіх і матеріальне забезпечення, я все більше розуміла, що це не моє — менталітет, спосіб життя, оцей обман на кожному кроці, коли море обі­цянок, але в реальності зовсім протилежне… і якраз перед війною кинула все і повернулась в Україну.

Я досі не можу нею надихатись та намилуватись!

Повернулась я в Україну якраз перед війною. І коли мільйони їхали звідси за кордон, після повномасштабного вторгнення рашистів, у мене і моїх рідних, колег були інші плани — залишатись на Богом даній землі і як можемо допомагати Силам оборони.

Ми збирали тут, у театрі, волонтерську допомогу, плели маскувальні сітки в підвалах з дня у день… І коли я була на роздоріжжі, мені Григорій Сиротюк, наш режисер, дуже мудра людина, запропонував зіграти у комедії «Бал негідників».

— Спробуй, а там побачиш — твоє чи ні, — порадив. І коли спробувала — все! Я зрозуміла, що це моє повернення у професію.

З того часу я вже зіграла  у не одному спектаклі.

— А як воно — грати, коли спектаклі перериваються повітряними тривогами?

– Ну, ви ж самі розумієте, що це важко. Особливо, коли тривоги тривалі чи їх буває декілька. І ми вдячні глядачам, які майже завжди повертаються у зал.

Але емоційно це важко. Вже десь за тиждень ти у цій ролі живеш. Входиш у неї. А тут: раз — і наче хтось вимикає тебе. А тоді знову все спочатку…

— Як вам як акторці працюється із мамою, головним режисером?

— Не кажіть мама, мені це не подобається, бо в театрі ми Славінська і Немченко. І, якщо чесно, то мене як акторку помітив і розкриває інший режисер театру, саме Григорій Сиротюк. І у його п’єсах мені дістались головні ролі.

Є тепер і у Славінської. Але це лише дві вистави — «Лісова пісня» і «Сень­йор…», де у мене епізоди.

 — Як працювати вам із головним режисером Славінською?

— О, Таїсія Дмитрівна дуже вимоглива. А до мене і Анатолія Вольського (теперішній чоловік Т. Славінської, також актор театру — ред.) — особливо.

Але я розумію чому — бо ми маємо показувати приклад. І ще вона, принаймні щодо мене, дуже скупа на компліменти. І це я маю прийти до неї і запитувати: що ти можеш сказати про мою роботу?

Але я і це розумію.

Якщо чесно, батьки не хотіли, щоб я повторила їхню долю.

Вони, особливо батько, хоча і знявся у відомих фільмах (наприклад, «У бій ідуть одні старики» Бикова, в театрі 122 ролі, заслужений артист України — ред.) не хотіли, щоб я стала акторкою. Бо знали, яка це часто буває невдячна професія. А я їм у відповідь:

— Ви серйозно? Я виросла в театрі. Дихала ним з дитинства… і ви хочете, щоб я думала про якусь іншу професію?

Я розпочинала із танців, як і мій дідусь, керівник оркестру декількох українських театрів. А далі вже як акторка — як бабуся, тато і мама. Та я вже в «Лісовій пісні» третя Мавка. Хоча починала там грати у танцювальній ролі Русалки у 2008-му.

За ці чотири роки повернення я вже зіграла 18 ролей у нашому театрі.

Але в мене такий характер — я завжди шукаю не лише однодумців, але й перспективи не лише для себе, але й колективу.

 — Знаю, що днями в театральній спільноті був фурор. Адже до вас приїздив і на ваші спектаклі приходив не просто відомий продюсер спектаклів на Бродвеї у США, але й людина, яка увійшла до Книги рекордів Гіннеса — Дон Франс. Як він оцінив ваші спектаклі?

— Сказати, що Дон був у захваті — це нічого не сказати. Він не вірив, що таке можливе в охопленій війною Україні. І така майстерність, яку побачив тут.

— Це, без перебільшення, Берлінський театр, — робив він висновки від побаченого.

А це ж легенда світова. Він довгий час працював із Діснеєм. Продюсував легендарного «Короля Лева» на Бродвеї, інші відомі мюзикли.

 — А що його привело в Україну? І він не злякався сюди їхати, де війна і навіть Трамп заявляє, що у нас все розбито і розтрощено?

— Він є дуже палким прихильником України і її боротьби за незалежність. Але не є прихильником Трампа.

І ось він вдається до заокеанської небезпечної подорожі, їздить тут до Києва, мешкає у Вінниці, проїздить Хмельницький, Житомир, інші міста, ходить по театрах, знімає наші краєвиди, історичні па­м’ятки, щоб показати американцям, що Україна бореться, вона жива, хоча й загоює рани, і навіть творить та облаштовує свої міста. Демонструє сталеву волю та бажання жити вільними.

Його це дуже надихнуло.

І він поїхав із планами розповідати це американцям, показувати зняті ним факти. І ще він намагатиметься влаштувати нам гастролі у США. Щоб показати майстерність українських акторів і те, як вони живуть і творять, підтримують ЗСУ і своїх колег, кому довелось стати військовослужбовцем.

Крім того, Дон ще й письменник. Він пише власні п’єси, які ставив.

– А як зав’язалася ваша дружба?

— Це випадок. Я «помішана» на Нью -Йорку. Особливо з часу повномасштабної війни, доносила і на форумах цього міста правду про війну.

І Дона схвилювали мої коментарі. Далі він зайшов на мою сторінку у соцмережах, і ми почали спілкуватись.

Ще ми здійснили один проєкт — він зібрав американських письменників, а вони попросили мене зібрати для спілкування групу українців, які розповіли їм власні історії з війни.

На основі них американці написали книги, публікації.

А далі Дон мене і Таїсію Славінську запросив до себе в Нью-Йорк.

Ми жили в його будинку, як і зараз він жив у нас. Ніхто нічого не прикрашав.

Все як і є в житті.

 — А в Дона є предки з України? Може, це стало приводом підтримувати нас?

— Ні, немає. Але його батько льотчик. І він під час тієї війни возив допомогу СРСР по ленд-лізу. Літак мав приземлятись у Полтаві. І він згадував, як їх постійно «кидав» Сталін та оточення. Обіцяли прикриття. А його не було… Тому він про слово честі, а, вірніше, безчесті від їхніх потомків начуваний.

До речі, саме в пам’ять про свого батька Дон відвідав Полтаву, навіть знаючи, що вона близько біля фронту.

Ось така він неймовірна людина. Із спілкування з Доном, його однодумцями я зрозуміла, що серед американців переважна більшість людей, які захоплюються Україною, готові чим можуть допомагати нам. Тому по трампістах не варто судити про всю Америку.

І, як сказав Дон, ці чорні сторінки, за які і йому соромно, скоро закінчаться…

А ми Вікторії та колективу наших акторів, яким випала відповідальна й нелегка доля грати в час війни під звуки сирен, побажаємо найголовнішого — зі сцени сповістити, що закінчилась війна і справедливий мир настав. Жити і творити в незалежній Україні, оспівуючи подвиг нашого народу та його кращих синів і доньок.

Спілкувалась
Тетяна Редько