Ці слова відома ведуча свят Олена Конахівська та її донька Соломія проспівали не раз дуетом. Їхні виступи популярні у соцмережах.

І це наче девіз усієї діяльності Олени:

– Усі свята, які я веду, проходять саме так — в серці з Україною.

А донька Соломія, цьогорічна випускниця гімназії, з радістю допомагає мені.

Так я залучаю свою доньку до українських дійств, показую наші прекрасні споконвічні звичаї. Бо ж мало бути самому українцем.

Справжні ті українці, хто виростить своїх дітей та онуків українцями.

У цьому році — 20-річний ювілей, коли відома ведуча Олена зробила саме такий вибір — дарувати людям свято, осяяне щирою любов’ю до України, в українських традиціях. Показувати, які ми унікальні та неповторні.

– У моє серце любов до України поселила моя родина. І хоча я народилась у місті, навчалась у «зросійщеній» школі, в нашій родині і в піснях, і в мові, і у культурі є Україна.

Я любила декламувати вірші, і в старших класах за вірш Тараса Шевченка «Тополя» посіла перше місце на обласному конкурсі. Далі стала призером республіканського.

Я вдячна долі, що там на мене звернув увагу відомий письменник та патріот України Василь Кобець. Тепер він вже з вічності наче наставляє мене.

Першокурсницею факультету економічних наук Василь Дмитрович запросив мене працювати у Конгресі української інтелігенції.

Так я побувала на великих українських форумах, пізніше вела їх. А дебютом мого бенефісу так званої «тамади» стало турецьке весілля.

Дівчина із відомої української родини Ірина виходила заміж за Ерхана, який мав в Україні чималий бізнес, а його родина проживала у центрі Стамбула, де він народився.

Чим було здивувати цих турків? А ще розмістити у не одному готелі цю всю численну кількість гостей.

Допоміг саме автентичний ресторан в українському стилі, який тоді тільки що відкрився – «Диканька». А я побудувала сценарій на українських традицях. Наречений лише поставив умову — не мити ноги тещі горілкою…

Бачили б ви, з якою цікавістю вони споглядали і роздачу короваю, і пов’язування хусткою нареченої матір’ю з мусульманського світу у хіджабі.

Вона хоча й дуже хвилювалась, але виконувала всі мої настанови.

Знаю, що з моєї легкої руки ця пара вже виховує двох синів, і вони по духу українці.

– А вам доводилось ще працювати на інтернаціональних весіллях?

– Так, і не на одному.

Хто не знає легендарну фортецю українського козацтва — Хотин. Ось там я також проводила свято в українському стилі. І всі гості були вражені нашими українськими весільними традиціями. А наречений і наречена одягли вишиванки.

Наше — воно дуже глибоке, відшліфоване століттями і навіть тисячоліттями.

– Часом діти дуже хочуть гнатись за якимись модними віяннями, відмовляються від традиційних весіль. Ви зустрічались із такими?

– Знаєте, за ці роки в мене вже є своя аудиторія, і всі знають — де працює Олена Конахівська, там буде з українськими традиціями, піснями і з любов’ю до України.

Але якщо буває, що діти не хочуть слухатись батьків і відмовляються від роздачі короваю на весіллях, мені все-таки вдається переконати ці пари. І я щаслива, що це так.

– Ви ведете свята у багатьох керівників області, України, вони які? Бо саме тут проявляється справжня, а не зроблена для публічної картинки їхня суть.

– Так, це ви правильно помітили.

Мені дуже запам’ятався ювілей весілля батьків тогочасного міністра молоді та спорту — земляка Жданова.

Там дуже звертали увагу на все українське. Впродовж  років я провела у родині  Валерія Коровія, нині ексголови Вінницької облдержадміністрації,  не одне торжество.

І з впевненістю можу сказати, що ця родина — дружина Валерія Вікторовича Таїсія, її мама Галина, діти, онуки, всі живуть у серці з Україною.

Але саме на весіллі сина Валерія Коровія я пережила найбільший стрес. Уявіть – сотні гостей, серед них міністри, представники уряду та адміністрації президента, я до початку свята відточую кожен рух та фразу, і тут виходжу, щоб задіяти всі заготовки, а звуку немає!

Заводжу в залу молодих, а у мікрофонах заглушки!

Ніщо не працює. Здогадуюсь,що спецслужби застосували захист на частотах… Я на мить оніміла. Зрозуміло, що цього ніхто не помітив.

Але нам разом із батьком — тоді головою Вінницької облдержадміністрації — вдалось максимально все прилаштувати до таких вимог.

Ось нещодавно ця родина запросила мене на ювілей матері дружини Валерія Коровія – Галини Іванівни. Бачили б ви, як вони її вшановували. Зяті урочисто провели залою до столу.

Правнуки піднесли коровай на рушниках… Враження – незабутні.

Галина Іванівна, вважаю, є досі стрижнем цієї родини. І її знають та шанують і як педагога. Ця жінка очолювала громаду у Стрижавці.

І на святі я дізналась, що був час — вони всі жили в одній хаті з тещею. І саме ця жінка передавала кожному любов до всього українського. Поважала зятів — чоловіків своїх доньок.

– Зараз ви сама мама, виховуєте з чоловіком сина і доньку. А хто вів ваше весілля?

– Саме через моє весілля і мою подальшу роботу проходить ця клята війна.

Бо ведучою у нас була Інна.

Її син і невістка свого часу стали відомими на всю Україну, виграли у конкурсі «Чотири весілля» суперприз. Така прекрасна пара…

А далі — трагедія. Єдиний син Інни загинув на передовій.

Ось таким стало і наше життя, де радість і трагізм воєнною реальністю так переплітаються.

– Ви ведете весілля військових?

– Так, і не одне.

І крайнощі воєнної дійсності часто проявляються і у святах.

Було одне весілля — лише на один день відпустили нареченого з передової.

А до цього йому придбали білу сорочку. І ось він вночі приїхав, а зранку виявилось, що не той розмір.

І тут цей дорогоцінний день свята, а зранку всі шукають сорочку по магазинах…

Знайшли, таки відбулось це невеличке весілля, там згадали побратимів нареченого, яких вже немає в живих… І вже вдосвіта наречений мав знову їхати на фронт.

Виходжу після цього весілля, а в цей час в цьому ж ресторані інше весілля готують — з пишними декораціями, на сотні гостей…

Такі контрасти нелегко пережити батькам мобілізованих, молодим дружинам, самим воїнам…

– Під час війни ви зустрічаєте і на святах цей красномовний антагонізм?

– Є таке… Ще запало в пам’яті весілля пари курсантів, яких евакуювали з Харківського військового вишу.

Вони згадали хвилиною мовчання молодих хлопчаків — однокурсників, які в перші дні війни прийняли бій за українське місто. Тоді в їхньому гуртожитку згоріло чимало курсантів від ворожих бомб…

А вони ще навіть призовного віку не досягли. Хто пропускає таке через серце, дуже відрізняється від інших — байдужих…

Бачу разючу різницю і по своїй донечці, яку я залучаю до цих публічних проукраїнських заходів.

На жаль, у переважній масі наші діти-підлітки часто в цьому хаосі соцмереж ростуть далеко не такими. Їхні заклопотані батьки мріють про одне — вижити.

– Але не задумуються над іншим — вижити ким?

– Відверто скажу: в деяких компаніях наших підлітків досі не авторитетна українська мова та культура. І Соломія, часто, поспілкувавшись з ровесниками, особливо тими однокласниками, що виїхали за кордон, приходить після зустрічей і каже: — Мамо, мені з ними немає про що говорити. Виходить, якщо моя донька не хамить матері, розмовляє українською, сповідує українські традиції і читає книги, а не пропадає у соцмережах, то вона піддається хейту ровесників?

То яке покоління в час війни ми виховуємо в тилу, доки батьки, земляки на фронті віддають життя за Україну?

– Вас запрошують, крім Поділля, в інші міста й села?

– Так, я працюю по всій Україні.

Радію, що маю свою проукраїнську патріотичну аудиторію. І з багатьма родинами цих споріднених душ ми йдемо по життю. Дуже хочеться, щоб й інші приєднувались.

Бо всі таки дійсно знають: якщо свято веде Олена Конахівська, а до неї приєднується її донька Соломія, то все буде саме так — з любов’ю до України, щиро і мудро, професійно і неперевершено.

Успіхів! Нехай здійсниться сокровенна мрія – на святі сповістити про справедливий мир і перемогу України.

Спілкувалась
Тетяна Редько