1 червня у селі Синарна на Оратівщині понад тисячу людей навколішки та з військовими почестями проводжали в останню путь Ярослава Дашкевича. 22-річний хлопець служив механіком-водієм. Відомо, що на Горлівському напрямку під час виконання бойового завдання він разом із побратимами підірвався на фугасі. Ярослава у важкому стані доставили до військового шпиталю у Харкові. Проте вже наступного дня він помер від отриманих ран…Хлопець так і не встиг створити власної родини.

– Ярослав мав спокійний характер та любив жартувати. Серед двох братів, сестер-близнючок та маленької дівчинки-третьокласниці він був найстаршим, тож постійно про них піклувався. Мама-доярка підіймала дітей сама та вкладала у них всю любов і ніжність, — із сумом каже дядько загиблого Ігор. — Після школи Ярослав здобув фах кухаря-кондитера у Вінницькому училищі №5. Повернувся до рідного села, але роботу не міг знайти. Одного разу у газеті побачив оголошення про набір до військової служби. У 2013 році підписав контракт із 24-ою механізованою бригадою.

А через рік почалась війна на Сході, і Ярослав вирушив на передову. Там він отримав поранення. Бійців обстріляли із важкої артилерії. Осколки посікли тіло хлопця. Лікувався у госпіталях Харкова та Вінниці, після одужання повернувся на полігон, а звідти – до Донецької області. Служба Ярославу подобалась, там він мав багато друзів, а через свій колір волосся отримав позивний Рижий. Скоро мав приїхати додому, та не судилось.

…Зустрічали вночі труну із героєм жителі Липовецького, Іллінецького та Оратівського районів. Віддати шану хлопцю зібрались рідні, близькі, побратими, односельчани, волонтери та представники влади. Дорогу до кладовища встеляли пелюстками квітів. Згадували люди і останні слова героя, коли він приїжджав додому і його запитували, чи не досить вже воювати: «Я бачив смерть. Я бачив, як помирають ті, хто ще хвилину тому сміявся з тобою поруч, розумієте? Я вже не можу залишити їх, то – мої брати».

Рідні Ярослава Дашкевича висловлюють щиру подяку за організацію похорону селищному голові Ларисі Сігнаєвській  та всім небайдужим жителям.

Із Олексієм Бутеску прощались 12 людей

Зі сльозами на очах розповідає про свого коханого чоловіка і Світлана Бутеску із села Іванківці Козятинського району. Олексій помер 30 травня від важкої форми пневмонії. Боєць служив у 57-ій бригаді. Йому було лише 35 років.

– Чоловік був єдиною дитиною в родині. Батько покинув його ще маленьким, а мами вже немає в живих. Після школи далі навчатись в Олексія не було можливості, адже жила сім’я скромно. Він відразу пішов працювати: заготовляв ліс у Росії, трудився на будівництві, був далекобійником. Коли ж почалась війна, Олексій записався на службу добровольцем. Пробув на передовій два роки.

Отримав дві контузії, у голові та ногах залишились осколки, більшість з яких медики не могли витягнути, — каже Світлана Бутеску. — Познайомились ми вже після повернення чоловіка зі Сходу. Побратим Олексія привів воїна до магазину, де я працювала. Незнайомець мені відразу сподобався, вразив своєю наполегливістю та щирістю. Вже на сьомий день він переїхав до Іванковець та замінив батька моїм трьом дітям. 14 лютого минулого року ми одружились.

Взимку Олексій переніс запалення легень, яке недолікував. Після того повернувся на роботу, хоча його продовжували турбувати кашель і температура.

– До медиків він не хотів звертатись. А коли йому стало дуже зле, я сама відвезли його до Козятина в лікарню. Фахівці шокували вердиктом – у чоловіка «згоріли» легені, шанси жити далі мізерні. Два тижні Олексій пролежав у реанімації, я не відходила від нього. Проте 30 травня серце коханого зупинилось. Ще живим він просив похоронити його біля мами у Махнівці. До болю вразило те, що на прощанні із моїм чоловіком було всього 12 чоловік, серед яких лише один військовий — Олег П’явка з Козятина.

Представники сільради з’явились із вінком та коштами тоді, коли засипали яму. Чому так сталось – я не знаю. Яка влада – такі й люди.

Коли верстався номер газети, стало відомо про ще двох бійців з Вінниччини, яких вже у тилу наздогнала війна. 40-річний Микола Романюк із тієї ж Махнівки помер через невиліковну хворобу. Чоловік служив у 128-ій бригаді, де дивом вижив у боях на Дебальцевському плацдармі. Так само боровся за життя і Сергій Стеценко із Сутисок на Тиврівщині. Він у 2015 році був мобілізований до армії. У 45-річного чоловіка залишилась літня матір…

Віталіна Трудько