Хочу вилити свій біль, бо він засів у кожній клітиночці мого тіла. Він не відпускає мене ні вдень ні вночі. Думаю, розкажу свою материнську історію, може, якраз хоч трошки відпустить.

Не знаю, як склалося б життя моєї родини і мого дорогого сина, якби не війна. Вона перекреслила всі надії, всі добрі сподівання, можна сказати, потрощила їх безжально.

За довгожданого сина я дякувала Богу з першого дня його народження. Ми живемо в селі, і вже з раннього дитинства Сашко з нами на город, до худоби — в усьому брався допомагати. Хоч жменю трави вирве, хоч у відерце кине кілька бараболин. Ми нахвалювали його, кажемо, що такого помічника ніхто не має, лише ми.

А коли подорослішав, то нагодувати нашу живність, якісь інші справи по господарству зробити він вважав своїм обов’язком. Татові в ремонті мотоцикла, мотоблока завжди підсобляв. Пізніше у професійному училищі вивчився на будівельника, то ремонт у всьому будинку практично зробив Сашко своїми руками. Ми з чоловіком тішилися сином і дуже хотіли, щоб трапилася йому хороша дружина, щоб мав щасливу долю.

Дівчата з нашого села, що й казати, заглядалися на нього — хлопець гарний, роботящий, тямущий. Але для всіх він був хорошим другом, ні з ким серйозно не зустрічався. Коли ж робила йому якісь натяки, мовляв, зверни увагу на ту чи іншу дівчину, він спочатку говорив, що поспішати не хоче, а потім сказав, що по Інтернету познайомився з нібито непоганою жінкою. Переписується, а далі буде видно.

Того дня Сашко, як завжди, швидко справився з домашнім господарством і побіг на роботу, працював у місцевого фермера. Я теж вже збиралася виходити з хати, коли, дивлюсь, телефонує син:

— Мамо, ти телевізор не вмикала? Вже знаєш?

— Що знаю?

— Війна… Я вже в центрі, їду до військкомату…

Я заклякла на місці, не могла й кроку ступити. Вчепилася за клямку дверей, щоб не впасти.

За домашніми вранішніми клопотами ми і справді не дивилися новин. І вже на роботі цю страшну звістку дізнався й Саша. Одразу побіг у центр села, щоб автобусом дістатися до військкомату. Разом із ним — ще четверо хлопців. Ввечері повернувся. Сказав, черги великі. Але він потрапив. Завтра з речами треба прибути на пункт збору.

Чи мала відмовляти, упасти перед ним на коліна, щоб не йшов? Все одно не послухав би, бо зажди казав, що чоловік має бути чоловіком, а не дрантям, тобто сказав — зробив.

Хоч серце рвалося на частини, а розуміла — його правда. Молилася за нього, чекала дзвінка, повідомлення — і вони були найдорожчим подарунком.

Через рік син приїхав у коротку відпуску і ошелешив нас звісткою: «Я одружуюся». Юля, з якою познайомився в Інтернеті, приїде з донькою, а наступного дня вони зареєструють шлюб.

Так і дізналися, що вона розлучена, має доньку, живе в одному з містечок колишнього сусіднього району.

Ну і нехай, думала, буде моральною підтримкою синові, окрім нас, батьків. Буде його половинкою, радістю, заспокоювала я себе, бо ж починати життя з невісткою, котрої в очі не бачила, якось, скажу чесно, не по собі. Хто, чим займається, з якої сім’ї, який характер? Таких питань була ціла купа. І кожне без відповіді.

На спільній вечері ми й познайомилися. Сашко видався мені щасливим, і це для нас, батьків, було головним, хоч, може, й не такого щастя ми йому бажали.

Роботою невістку я не завантажувала, старалася жити з нею мирно, «не помічати» того, що нам не подобалося. І доньку її, Ірину, називали онучкою.

По телефону Сашко все частіше спілкувався з дружиною, зі мною — кілька слів і додавав, мовляв, Юля все розкаже.

Невістка наша ніби непогано освоїлася. Частенько стала залишати Ірину з нами, а сама їздила до райцентру то щось купити, то роботу шукати, то ще якісь причини знаходились. Згодом сказала, що вони з Сашком вирішили купити хату в нашому селі. Є непогана пропозиція, треба брати. Переселиться, робитиме ремонт, Саша повернеться — все буде готове. І син подзвонив і попросив допомагати Юлі з переселенням, частину грошей, мовляв, він їй переслав, а решту, які відкладав, маю віддати я. З людьми домовилися, оформила купівлю хати, перевезли речі. Я — і ковдри, і подушки, і килими, і посуд, і білизну — все найкраще віддала на нову оселю. Син задоволений, розказував, що планує садок висадити, зробити посеред клумби невеличкий фонтанчик.

Ці приємні клопоти з цивільного життя, думала я, хоч трохи відволікають його від жахіття війни, дають надію на краще.

Невістка навідувалася зрідка. Телефонувала, що зайнята дуже. А якось сусідка розповіла, що побачила її в Новій Ушиці, сиділа в якісь компанії за столиком у барі. Може, з друзями зустрілася, але ж мені постійно каже, що в клопотах домашніх погрузла, в ремонтах. Потім бачили, як під’їхала додому машиною з якимось чоловіком, не з нашого села. Я запитала, вона сказала — не було автобуса, знайомий підвіз…

Сашко подзвонив ближче до вечора. Запитав, як наше здоров’я, сказав, щоб берегли себе, і повідомив, що зв’язку не буде кілька днів — іде на завдання. Через хвилин 30 і невістка подзвонила, питає, чи Саша дзвонив. А потім: «Він сказав вам, що ми посварилися?»

«Та ні, нічого такого не згадував. Ти прийдеш завтра допомагати бараболю копати?» — питаю.

«Прийду», — відповіла.

Але наступного дня Юлі не було. Ми з чоловіком цілісінький день на городі. Прогнозували дощі, і хотіли справитися швидше. Вже пізно ввечері пришла сусідка з їхньої вулиці: «Куди це ваша Юля з клумаками, сумками поїхала?» Отак і дізналися, що невістка перебралася до коханця. Поки чоловік воює, вона розважається, живе в своє задоволення за його гроші.

До ранку вже очей не зімкнула. І щось мені так важко на душі, щось так мене тисне зсередини, що дихати не можу. Від Сашка, як і попереджав, ніякої звістки. Що ж між ними сталося? Чому посварилися? Хтось щось сказав, щось він запідозрив?

Дзвоню Юлі, а вона відразу: «Я пішла від Саші. Не турбуйте мене». І не стала далі говорити.

Та найстрашніший удар був попереду. Наступного дня до нас прийшов представник військкомату і повідомив, що Сашко загинув.

Господи, за що ж така кара? Хіба є більше горе, як поховати дитину?

На похорон невістка не з’явилася. Не висловила нам і співчуття. Зате пізніше, коли треба було збирати документи на виплату за загиблого, найняла адвоката, щоб представляв її інтереси. Вона ж Сашком офіційно не розлучена, все ще вважається його дружиною. І хоч їхній шлюб тривав (на папері) трошки більше пів року, а на виплату претендує. Ні совісті, ні серця, ні душі немає в цієї пройдисвітки, інакше її не назву.

Мабуть, сину відкрилося її справжнє нутро — бо ж якась причина сварки була. Але про це ми не дізнаємося. Зате відчуваю, що багато солі насипле на нашу батьківську рану невістка, яка навіть не захотіла вшанувати пам’ять загиблого чоловіка і воїна.

Розповідь матері записала Світлана Шандебура