Заїжджаємо у  місто о 21 годині 31 серпня.  За ночівлю не домовились, бо планували знайти мотель на ділянці траси між Рівним та Луцьком. Не знайшли.

Проте перший запропонований варіант – готель “Околиця”. На перше враження: якраз наш з побратимом бюджет, ще й 17 копійок буде на здачу.

Побратим Вжик домовляється за вечерю в ресторані готелю.  Ми цілий день в дорозі. Голодні. Вжик за 7 годин до виїзду ще був на позиції в Яблунівці поряд із Костянтинівкою, що на Донеччині.

Нам обіцяють щось розігріти.

Я ж іду вирішувати питиння з “хостес”. В коридорі мене стрічає пані пенсійного віку з невдоволеним обличчя.

-Доброго дня. А чи маєте вільний номер з двома окреми ліжками? –  запитаю я в неї.

— Не день, а вечір,- у відповідь. І тиша.

Я намагаюсь бути милим, очевидно, що в людини важкий день.

– То чи маєте вільний номер?

– Можливо.

Всю хвилину такого діалогу пані розглядає мене. Я спочатку подумав, що в мене щось не гаразд з формою. Може брудний, може ширінка розстібнута. Та ж ні.

А вона й далі міряє мене з ніг до голови. І тут я розумію, що саме так виглядає презирство і ненасисть в погляді.

– То ж чи ви нас поселите?

– Ні, не хочу, ми воєнних не селим.

Я киплю. Але дуже хочу поїсти і лягти спати.

– Пані, ми сьогодні виїхали з Донбасу. Цілий день в дорозі. Не подумайте, я ж не прошу безкоштовно. Ми заплатимо, – ловлю себе в момент, що я відверто вже принижуюсь. Я прошу в Луцьку, щоб мене за мої гроші нагодували і поклали спати.

– А мені яке діло.

Ніякого. Ми знайшли ночівлю. Купили хліба, ковбаси і майонеза в “АТБ”. І полягали спати. Попереду три важких дні.

Якщо будете в Луцьку – оминайте “Околицю”.

Я на Донбасі не стрічав такої ненависті і зневаги.»