Людмила бореться із важкою хворобою і пише вірші.

Її поезія – як пісня, що бринить сумними й веселими нотами. Що кличе увись, а то підхоплює в танець посеред парку з опалим листям. Будить думки, навіює спогади і обов’язково торкається твоєї душі. Недаремно четверта книга віршів Людмили Рудковської, що побачила світ у Вінниці, має назву «Тяжіння пісні».

Людмила Рудковська народилася та зростала на Поділлі, працювала в журналістиці у Вінницькій та Хмельницькій областях.

Нині вона — науковий співробітник Хмельницького обласного літературного музею. Надійною союзницею для Людмили Рудковської завжди залишалася поезія. Книжки «Уже тому, що я людина», «Сонячний сувій», «Душа і перо» та «Тяжіння пісні», як каже, стали її дітьми. Через них передає світло і красу своєї душі і неймовірну силу, що стає прикладом для кожного.

Людмила Рудковська бореться із важкою хворобою. Перенесені операції, хіміотерапія, а також біль, сльози, смуток, якими заповнені лікарняні палати, не зламали сили її духу, віри в добро. Її поезія стає своєрідним символом боротьби, нагадуючи кожному: не здавайся! Люби життя, цінуй кожну мить і наповнюй її своїм світлом, своєю добротою, своєю вірою, своєю любов’ю. Своєю життєвою піснею, яка обов’язково залишить слід у чиїйсь душі.

Днями дізналися приємну новину: цьогоріч Людмила Рудковська стала лауреаткою премії Богдана Хмельницького, якої удостоюються кращі літератори міста.

Зіроньки

У лікарняному вікні
Бліді маленькі цятки.
Це зіроньки із далини
Прийшли щось розказати.
Про те, напевно, що нема
На цій землі спокою.
Про те, напевно, що зима
Вже скоро з головою
Укриє нас, землян малих,
Які кохають в муках,
Веселих, злих і запальних,
Ненавчених науки
Добра від Божого шукать,
Добро лиш ближньому бажать…
Ні-ні, не так, піду в поля,
Забуду поговірки.
Над головою засія
Нова яскрава зірка.

Життя зове

Долино смерті, не лякай мене
Глибокими та темними ярами.
Цей перехід нікого не мине,
Та рано ще іти мені до мами.
Ріка життя вирує і шумить,
Захоплює в свої бурхливі води.
«Пливи, не зупиняйся ні на мить!» –
Закличний голос чую в час негоди.
Тому гребу, хоч сил уже катма,
Не озираюсь на зловісні тіні.
Жаданий берег близько.
Недарма
Життя зове у хвилі білопінні.

Короткі дні…

Короткі дні і довгі ночі,
І снів химерних полотно.
Як кольорові заполочі
І як пришвидшене кіно.
І день, і рік – суцільна стрічка,
Яку обрізати так жаль.
Не випадкова кожна стріча,
А випадкова лиш печаль.
І ту печаль, яка б не була,
Жени подалі за поріг.
Вона глуха, вона не чула,
Як твій звучав веселий сміх.

Омофор

Біліє небо в дивних хмарах,
немов з овечки кожушок.
І кущ зелений, сон примарний –
Химерний овоч артишок.
Яка краса у цілім світі,
яке багатство фарб і форм!
Творіння Божого суцвіття,
немов на душу омофор.
Вкриває серце дивовижно,
і любо так стає, затишно…

***

Хтось боляче на душу наступив.
Вона спочатку тихо застогнала,
А після того вийшла на двобій
Сама з собою. Бо душа та знала,
Що коли пагін зла не побороть,
То виросте на всенький світ потвора.
Всепрощення нам дарував Господь.
І не підводь. Бо буде більше горе.