Ти колись пробував говорити українською не тому, що змушують у школі вчителі, а тому що це – мова твого роду?

Передбачаю, що твоє перше слово було не «тато», а «папа», не «бабусю», а «бабушка», не «мамусю, я тебе люблю», а «мам, я тєбя люблю», бо так говорили вдома, у садочку… Так «звучав світ» навколо тебе. Але хіба це значить, що українське – не твоє?

Учню, дорослий учню… Ти помічаєш, як ворог заходить через двері, які ми самі відчинили фразою «Да какая разніца, якою мовою»? Але різниця є, бо сьогодні твої ровесники гинуть. І їхні останні слова – «Слава Україні!», тому що так б’ється українське серце.

Український учню, спробуй бути на 100% своїм у своїй країні. Не наполовину, не з перекладом. Говори, пиши не чужою мовою, своєю. Своє ж для тебе – УКРАЇНСЬКЕ? Тож обери рідне слово – і вже не відпускай. Я вірю в тебе.

Залиш у коментарях слово українською – і я зрозумію, що ти обираєш Україну.

Автор: Людмила Коткова

Друзі, поділіться цим дописом, бо кожне поширення – це ще один голос за Україну