У 22 роки Ярослав успішний бізнесмен та благодійник, який вирішив на своєму особистому прикладі прищепити любов до спорту дітям. Минулого тижня він, у співпраці з друзями, організував у Погребищі справжнє свято спорту «Мужня нація», щоб показати: чемпіони виростають й у невеликих містечках.

У планах – провести у Вінниці Кубок України з бойового самбо.

– У свої 22 ви практично завершили професійно займатись спортом, тобто спортивна кар’єра у вас була нетривалою, чому?

– Я не можу продовжувати професійно займатись боями без правил, тому що маю травми. Наразі 4 грижі не дозволяють мені піднімати потрібну вагу. Звичайно, продовжую тренування, бо без них вже не можу, але я не рву, не присідаю з вагою, наприклад. У цьому прикладному спорті використовується дуже багато технік: і кидки ногами, і бокс, і боротьба, і техніка кікбоксингу, і прийоми удушення, а з грижами все це нереально виконувати. Тому вже 4 роки я займаюсь спортом у трохи послабленому режимі.

– А звідки взагалі з’явилось бажання займатись універсальною боротьбою?

– Я був товстою, розгодованою дитиною. Думаю, мене мама так сильно балувала й перегодовувала, бо я був пізньою дитиною. Мама народила мене в 36, різниця в віці з моєю сестрою у мене аж 15 років. Я зажди був занадто м’яким, слабохарактерним, тому в дворі старші хлопці постійно з мене сміялись. Тому я навіть не хотів виходити з дому гуляти.

– Піти в спорт – це була ваша ідея чи все-таки батьків?

– Я сам просився, щоб мене відвели у якусь спортивну секцію. Спочатку це було плавання, але з ним не вийшло. Потім я вирішив спробувати себе в універсальній боротьбі, бо розумів, що з проблемою ожиріння треба терміново щось робити. Мені було неймовірно важко, я не міг жодного разу віджатись від підлоги, не вмів бігати, мене все боліло… А тут спорт. Не можу передати, чого ті зусилля мені коштували. Я мріяв мати сталевого стержня й з часом, з кожним тренуванням та втраченим кілограмом, я загартовував свій характер.

– За освітою ви хто?

– Я магістр правознавства, закінчив Тернопільський національний економічний університет. Хоча по спеціальності не працюю, зараз займаюсь бізнесом та паралельно намагаюсь прищеплювати молоді любов до спорту.

– Розкажіть про спортивний захід, який ви провели в Погребищі. Чому саме цей районний центр?

– Я певний час там працював – займався зерном і в той же час, відвідував спортивну секцію з боротьби, щоб підтримувати себе в формі. Я побачив, що тренер Дмитро Мельник виховує там достойних бійців, тому згодом виникла ідея провести в Погребищі змагання зі змішаних єдиноборств. Я вирішив продемонструвати, що чемпіонами стають не тільки вихідці з великих міст, я й з маленьких містечок. Тому взявся реалізовувати цей спортивний проект. Він – мій перший захід такого рівня, тому я дуже вдячний друзям, які допомагали, підказували й просто були поруч. Андрій Ковальов, Володимир Околіта, Андрій Поджаренко, Олександр Ковальов, Коля Тимощук, Роман Демиденко, Діма Мельник, Володимир Соляр, Катерина Поджаренко, Наталія Коваль – спасибі, що були разом зі мною.

– Як відреагувала місцева влада на організовані вами змагання «Мужня нація»?

– Взагалі ніхто не вірив, що захід такого рівня може відбутись в маленькому, віддаленому від обласного центру містечку. Тому, звичайно, приємно здивувались не тільки місцева влада, а й всі жителі міста. Думаю, наступного разу до організації подібних змагань захоче долучитись значно більше людей. І це дуже круто.

– Що отримали переможці змагань?

– Був призовий фонд, переможці отримували 1 тис. грн., плюс були грамоти, кубки та солодкі призи. Взяло участь 16 дітей з різних міст (Бар, Хмільник, Тульчин, Вінниця) та навколишніх сіл, тобто всього було 8 поєдинків.

– А чому в назві цього спортивного заходу не звучало ваше ім’я?

– Тому що я не такого «польоту» хлопець. Я не для піару то все робив, а для дітей, з яких виросте справжня «Мужня нація».

– Не секрет, що успішна кар’єра спортсмена залежить не тільки від нього, а й від його тренера. Хто був вашим наставником?

– Безумовно – це чоловік моєї рідної сестри Анжели Василь Тесминецький. Він, без перебільшення, легенда Вінниці: заслужений майстер спорту України з вільної боротьби, двохразовий володар Кубку світу, призер чемпіонату світу та Європи. Василь ніколи не «сюсюкався» зі мною, розмовляв як з чоловіком, навіть коли мені було 10 років.

– У вас тренерських амбіцій немає?

– Я тренував певний час дітей. Я прийшов на перший курс університету, зібрав групу дітей й тренував їх. Це було у 18 років. Однак у тому ж віці я почав займатись бізнесом, на все часу не вистачало, й довелось пожертвувати тренерською роботою. Та я ніколи не планував вчепити боксерські рукавички на гвіздок, я хочу бути присутнім в спорті все життя. І якщо я сам не можу брати участі в змаганнях, то можу допомагати відкривати нові спортивні таланти.

– Що можете розповісти про свою сім’ю?

– У мене звичайна сім’я. Батько – інженер, працює в Калинівці на фірмі, що виготовляє ущільнювачі для пластикових вікон, а мама зараз безробітна. Свою сім’ю я дуже люблю, намагаюсь їм всіляко допомагати й нічого від них не вимагати натомість. Саме спорт навчив бути мене самостійним, сформував мене як чоловіка.

– А кохана дівчина у вас є?

– Ні, немає.

– Чому? І якою має бути ваша обраниця?

– Моя дівчина має бути обов’язково з характером, сильною та амбіційною. Сильний характер їй потрібен, щоб витримати мій характер, бо зі мною нелегко: я вимогливий, дисциплінований, відповідальний. Та й зі слабкою дівчиною, яка буде лише капризувати та надувати губки, мені нецікаво. Ляльок вистачає, а от справжності мало. Щодо зовнішності, то особливих запитів у мене немає. Нема такого, що мені подобаються лише блондинки чи брюнетки. Головне – в неї має бути справжній «культ» сім’ї. Я хочу троє дітей, мінімум. Це круто, коли велика сім’я, коли в старості у твій дім забігає з десяток внуків – це щастя.

– Ваші діти будуть теж спортсменами?

– Ніколи в житті не змушуватиму своїх дітей йти в спорт. То має бути тільки їхнє свідоме й зважене рішення. Дитина має сама до цього прийти, бо якщо її змушувати – толку не буде. Я в дитинстві сам вирішив, тому не раз ходив пішки на тренування на Київську о 22.00, бо маршрутки вже не ходили. Ніч, дощ – не дощ, сніг, заметіль; мокрі кросівки, холодні ноги…Якби батьки мене змушували, я б 100% не ходив би.

– Зараз які плани маєте?

– Максимальні в усьому, і тільки перемоги: чи то у спорті, чи в бізнесі, чи в житті. Треба добиватись успіху, бо я чоловік, а в чоловіків не повинно бути слова «стоп». Нема такої мети, якої не можна досягти. Я в 10 років не міг жодного разу віджатись, а в 13 – я спокійно робив це 100 разів. В 10 років наді мною знущались навіть дівчата, а в 13 – мене не зачіпали навіть одинадцятикласники. А все через те, що я поставив собі ціль і йшов до неї. Я переконаний, нічого в житті нема неможливого. І дуже важливо зрозуміти, що завтра вже буде пізно, треба діяти сьогодні. В 30 років набагато важче розпочинати життя, ніж у 18, бо чим старший ти, тим більше в тебе запити. Я от в 16 років, в перервах між тренуваннями, підпрацьовував офіціантом у «Курсалі», бо треба було ті тренування оплачувати, треба було їхати на навчання, щось вдягнути. У 30 років такий варіант роботи навряд чи розглядався б. Кожна людина робить сама себе.