Коли людина з далекої країни приїжджає в Україну, вона відкриває для себе не лише нові міста й пейзажі, а й серця людей. Так сталося і з студентами з Китаю, подорож яких перетворилася на справжнє занурення у традиції, гостинність і теплоту української душі.

Їхні друзі з Хмельниччини не були впевнені, що наважаться китайці подолати таку відстань, та ще й у час, коли в Україні триває війна. Але, мабуть, бажання побачити Україну, про яку багато довелося чути, виявилося сильнішим. І ось тисячі кілометрів позаду: переліт, потяг, автобуси. Нарешті – обличчя друзів із Хмельницького, радісні вигуки, міцні обійми і наше «Ласкаво просимо!»

Але Хмельницький зустрів їх ще й звуком сирени: тривога по всій Україні. Того дня летіли російські ракети і на Старокостянтинів – містечко військових авіаторів, що часто терпить обстріли клятої москальні.

А вже наступного дня, дізнавшись, що поряд із Старконом гончар і ветеран війни Микола Величко будує артрезиденцію, попросили познайомити з ним.

І ось село Григорівка, де кожен із тутешніх жителів вкаже, де знайти Миколу Величка. На подвір’ї, поряд із старенькою хатиною, в якій Микола збудував гончарну піч, і зростає нова будівля. Тут планує ветеран створити місце зустрічей для творчих особистостей Хмельниччини і місце реабілітації для військових, які повертатимуться з фронту. Ще практично донедавна тут вирішив навчитися гончарній справі і стати помічником Миколи колишній професійний військовий Богдан Плахтій. Зараз він знову на фронті. Але, каже, час, проведений у цьому місці, пішов йому на користь.

Практично кожна цеглина, кожне відро цементного розчину пройшло через Миколині руки, які поєднували гончарну творчість і будівництво. Щоб збудувати артрезиденцію, Микола вирішив виготовити 10 тисяч горняток. Проте частину коштів відправляв на потреби побратимів, на оголошений збір для військових.

Горняток із номером виготовив Микола вже понад 13 тисяч. Дорожчають матеріали, зростають витрати, але Микола Величко продовжує будувати і виготовляти горнята, в яких його душа, в яких живуть його світлі мрії.

– Це магія, — кажуть гості з Китаю, спостерігаючи за роботою гончара. – Навчитися гончарству варто тим, хто хоче знайти душевний спокій…

Ветеран розповідає, що, змайструвавши із підсобних засобів гончарний круг, піч, за якихось 10-12 кілометрів від «нуля» виготовляв горнята з іменами своїх бойових друзів. І хлопці також сідали за роботу у перервах між боями, аби заспокоїти нервову систему.

Щоб підтримати гончара і залишити спогад про зустріч із чудовою людиною, воїном, патріотом, китайці придбали Миколині горнята, кожне – зі своїм номером. Вони кажуть, відтепер це будуть їхні улюблені, які завжди нагадуватимуть про Україну.

До речі, українська кухня – борщ, голубці, котлети по-київськи, вареники — ну дуже сподобалися китайським гостям. «Ми відкрили для себе українську кухню. Усе це не просто їжа. Це – символ щедрості й традицій. За кожним столом ми відчували: тут гостей приймають не формально, а від серця», — діляться враженнями.

Недаремно кожну зі страв намагалися запам’ятати українською. Китайські студенти зауважують, що українська дуже милозвучна, її варто вивчити. Тож почали з розповсюджених висловів: «Слава Україні!», «Я люблю Україну», «Дякую», інших.

А справжньою інтригою для них стала інформація про те, що в Кам’янець-Подільському районі є село Китайгород. Чи не ходили, бува, цими стежками далекі китайські пращури? – почали цікавитися вони. Існує легенда, що під час далеких мандрів купці з Китаю залишилися на Поділлі і саме від них пішла назва села. За іншими переказами, начебто у 1920 роках тут могли бути китайські інтернаціоналісти, що теж позначилося на назві. У 1997 році, до речі, в Китайгороді побувала делегація з провінції Хебей і навіть встановили таблички китайською мовою.

Але, з’ясовується, давній термін «китай» — це фортеця, мур. За історичними даними, заснував Китайгород у 1607 році Андрій Потоцький, а розбудував Станіслав «Ревера» Потоцький. Це він збудував тут замок і укріпив валами. Тож хоч як хотіли би китайці, але Китайгород — це не про Китай. Село має свою прадавню історію, унікальну природу та військову архітектуру, залишки якої можемо спостерігати і тепер.

Неподалік Китайгорода – Субіч, про який знають чи не у всій Україні. Тут мальовничі скельні пейзажі, краєвиди каньйону ріки, є скельний монастир, висічений на горі Монастирище на висоті майже 40 метрів над Дністром. Краса неймовірна – тому й вирішили насолодитися нею.

Але дістатися до цієї краси – справжнє випробування. Дорога в страшних вибоїнах, подекуди вкрита глибокими рівчаками. Коли бачили на вулицях Хмельницького, Старокостянтинова дуже й дуже дорогі автомобілі (і ця розкіш під час війни), то відсутність дороги до унікальних місць не може не «різонути».

Зате вдосталь намилувалися китайці плодовими деревами уздовж сільських вулиць. Сливи, яблука, груші, які можна було зірвати своїми руками, викликали у них неймовірну радість. Та й загалом Поділля по-справжньому вразило китайських гостей.

«Подорожі завжди змінюють людину. Вони відкривають нові світи, формують інше бачення й залишають у серці теплі спогади, — кажуть вони. — Саме так сталося з нами, коли побували в Україні. Ваша країна поєднує в собі глибоку історію, щиру гостинність, природну красу. І сюди обов’язково хочеш приїхати знову».

Світлана Василів