Наша тітка була одинока. Тому, коли вже доходило, як кажуть, «до старості», почала проситись у будинок для престарілих. Як ми її не відмовляли, вона все товкла своє: «Там буде мені добре. Там такі одинокі, як я». Та де там…
Весною 2012 року ми все-таки її «здали». Щоб було зручніше її відвідувати, попросили відповідні служби влаштувати тітку чим поближче. І так вона попала у Вінницю. Начальство було до нас привітне, а як взнали, що у тітки більше 1000 грн. пенсія, пай та будинок, то стали взагалі милі. Все нам показали, розповіли, тільки чомусь не дозволили поспілкуватись з підопічними. Тепер я знаю, чому.
Годували їх по-різному. Оскільки наша тітка була неходяча (вона могла тільки сидіти і лежати), її годували погано. В одне з наших відвідувань їй принесли квашену капусту (гнилу) та перлову кашу не знати якої давності. Коли я підійшла до адміністрації з претензіями, мені заявили, що її пенсія ще не переведена з Хмільника до Вінниці. Тому харчують, чим є. Тітка плакала, що після нашого від’їзду на неї кричали та обзивали нецензурною лайкою.
Та це ще, як говориться, «квіточки». Облюбувала нашу тітку одна санітарка, виманювала у неї гроші, які ми залишили їй на потреби під час відвідувань. Обіцяла забрати її з інтернату та доглядати, якщо оформить дарчу на будинок. Прожила, точніше, промучилась наша тітка в тому «добрі та красі» 43 дні. Коли ми її забирали, нам не повернули ні речей (тітка, як збиралась в інтернат, купила все нове), ні мобільного. Сказали, що все десь поділось.
За обмивання та одягання трупа ми санітаркам заплатили 100 грн. Та яке було наше здивування та обурення, коли в церкві, шукаючи в неї на шиї хрестик, ми побачили, що ніхто її не обмив, вона була одягнена у чоловічу сорочку зі спідньої білизни, брудна. Тільки наверх одягли те, що ми привезли. Навіть нігті не пообрізали. Ось такий вигляд мала наша тітка, «повернувшись» із будинку, де живуть «у ласці та любові».
Не повірите, хоч вже пройшло п’ять років, а душа ще болить та образа душить. Мої рідні їздили після похорону туди, щоб почути пояснення персоналу, але після пояснень охоронця про причину візиту адміністрація заборонила пропускати моїх рідних на територію.
Так ось у чому суть та істина: хто ходячий – там ще якось живе, а лежачі – догнивають (у прямому розумінні) та чекають смерті. Для нашої тітки ці 43 дні були просто жахливим випробуванням. А вона, бідна, мовчала, терпіла та чекала кінця.
Думаю, прочитавши цю сповідь, персонал здогадається, про кого йдеться. А та санітарка, що обманювала та, можливо, ще й обманює немічних старих людей, хоч трохи одумається. Пані санітарко, згадайте те, як ви знімали з руки у моєї мертвої тітки обв’язану носову хусточку, у якій було 800 грн. Ви збагатились ними? Надіюсь, Бог забере у вас багато більше.
Ваша постійна читачка
Ірина, м.Хмільник
Пані Ірино, я, звичайно, як кожна нормальна людина,обурена тим, про що Ви написали. Але є деякі “але”.
1. Ви доводите, що здали тітку в цей заклад на її прохання. Дозвольте Вам не повірити. Я не знаю ЖОДНОЇ людини, яка б хотіла померти в стінах казенного закладу. Всі старенькі благають про те, щоб їх залишили помирати в своїй хаті.
2. Ви ніколи не чули і не знали про те, що у цих закладах до пацієнтів відносяться погано? Та про це пишуть вже давно! Тобто, Вас не спинило це.
3. Чому Ви звертаєтесь в ЗМІ, та ще й через 6 років? Чому не звертались ще тоді до правоохоронних органів? Хотіла б я знати скільки Вам років, що Ви настільки наївні, щоб звертатися до адміністрації того закладу зі скаргою на них же?
Не хочу нікого образити, але щось підказує мені, що Ви в цій ситуації не така вже свята, мабуть, тітчині пай та будинок зіграли не останню роль у цій історії . Адже, мабуть, Ви стали після смерті тітки їх власницею?
P.S. Державі вже давно пора звернути увагу на такі заклади як дитячі будинки, інтернати та будинки для престарілих громадян. Це заклади зла, хоч були вони задумані як заклади для допомоги обездоленим. Не хочу сказати, що усі вони такі, але хороших, де б діти-сироти, або одинокі, хворі та нещасні старенькі почувалися б як вдома, одиниці. Добре, якщо таким закладом опікуються волонтери, а якщо ні, то це пекло на землі. Як ми відносимося до наших стариків, так наші діти будуть відноситись до нас. І по відношенню держави до обездолених можна судити про саму державу.