Він — батько 41 дитини. І солдат віри, який пройшов крізь пекло Маріуполя.
Коли більшість із нас лише чули про війну, він уже жив нею. Коли вулиці Маріуполя ще були мирними, він виходив туди, де лежали діти — голодні, хворі, забуті.
Його називають просто: пастор Геннадій.
Геннадій Мохненко — військовий капелан, пастор, батько 41 дитини. І майже кожну з них він врятував буквально з вулиці.
Ще у 2000 році він заснував у Маріуполі дитячий притулок «Республіка Пілігрим» — місце, куди приходили ті, кого суспільство не хотіло бачити.
Він витягав дітей із підвалів, колекторів, з-під голки. Вчив їх жити. Вчив любити. Зі своєю дружиною вони виховали десятки дітей.
Колись безпритульні, вони стали моряками, військовими, лікарями, татами й мамами.
Сім’я Мохненків — це 41 доля, врятована руками однієї людини. Коли почалася велика війна, пастор не евакуювався — він евакуйовував.
24 лютого 2022 року Маріуполь прокинувся під вибухами. За наказом української розвідки Геннадій мав лише 40 хвилин, щоб вивести дітей. І він вивів.
Буквально під гуркіт танків, які вже входили у місто, колона автобусів із понад сотнею жінок і дітей виїхала у напрямку свободи.
Вони встигли — за 38 хвилин. А потім почалася історія, гідна фільму.
Його прийомний син Артем — колишній безпритульний хлопець, врятований пастором багато років тому — лишився в оточеному Маріуполі.
Він сам вивів з міста тисячі жінок і дітей, їдучи попереду колони через мінні поля. Його машина була першою — за нею їхали інші. І всі дісталися живими. Потім він повернувся — ще, і ще, і ще. Загалом Артем Мохненко врятував понад 8 000 людей.
Пастор каже:
«ООН вивезла нуль. Червоний Хрест — нуль. А мій син — тисячі.»
Сьогодні більшість його синів воюють. А дехто вже, на жаль, віддав своє життя за Україну. Коли Маріуполь захопили, Геннадій став капеланом ЗСУ. Він їздить на передову з гуманітарною допомогою, евакуює поранених, хрестить, ховає, молиться.
Його волонтерський батальйон вивіз із фронту тисячі цивільних, забезпечив армію сотнями автівок і генераторів. На фронті служать 11 його синів. Кілька з них поранені. Один — втратив руку і пальці на другій. І все одно жартує: «Я обіцяв татові повернутися живим, але не обіцяв — цілим.»
Дочка Вікторія загинула в Маріуполі — російський танк влучив прямим пострілом у її будинок. А в серпні 2025-го прийшла новина, яка розбила серце: загинув його син Богдан.
22-річний боєць 3-ї окремої штурмової бригади. Хлопець, якого він колись врятував з вулиці.
Пастор написав коротко: «Писати некролог сину — неможливо. Тому просто скажу: тримаємося. Буде День Зустрічі.
Усім нашим Героям — слава і Царство Небесне.»
Він втратив дітей, але не віру. Мохненко міг би виїхати за кордон, міг би мовчати. Але він залишається.
Щодня він стоїть поруч із солдатами — з тими, хто ще живий, і тими, хто вже дивиться з неба.
Він каже: «Ми не ростили наших синів для війни. Але війна прийшла. І тепер вони боронять життя інших — як колись я рятував їх.»
У його серці — біль і любов. У його руках — Україна. І в його очах — те світло, яке не згасає навіть у найгустішій темряві.
Його історія — це історія сучасного Миколая, який замість мішка має бронежилет, а замість казки — молитву під обстрілами.
І якщо колись спитають, хто такий Геннадій Мохненко, відповідь буде проста: Це людина, яка довела, що справжня сила — в любові, вірі та доброті.
