«Як вам здається: коли в когось із людей є сто овець, і одна з них заблукає, чи не залишить він у горах дев’яносто дев’ять і не піде шукати ту, що заблукала?
І коли трапиться знайти її – істинно кажу вам – він радіє за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ять, які не заблукали».
(Мф. 18,12-13)
У давньохристиянській символіці, зображеній у катакомбах Європи та Близького Сходу, Христос часто постає як пастир, що несе на плечах вівцю. Це символ спасіння грішного людства, адже Христос узяв на Себе наші гріхи, щоб очистити і відкупити нас.
У притчі про загублену овечку Господь відкриває істину про те, наскільки дорогоцінним є для Бога навернення грішника і яка велика радість буває на небесах за тих, хто кається. Ба більше – ця притча підкреслює, що Бог Сам шукає грішника, аби спасти його. Про це Христос говорить і в інших місцях Євангелія:
«Син Людський прийшов знайти і спасти загибле» (Мф. 18,11; Лк. 19,10) та «покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мф. 9,13).
Цю притчу Христос промовив, щоб показати гордим і самовпевненим книжникам та фарисеям безмежну любов і милосердя Боже до всіх людей без винятку. Книжники й фарисеї вважали, що, дотримуючись усіх приписів Мойсеєвого закону, приносячи жертви та ретельно виконуючи обряди, вони вже не потребують покаяння. Через це вони з гординею уникали спілкування з тими, кого вважали грішниками.
На це Ісус відповів їм притчею про загублену вівцю. Очевидно, що під цією вівцею мається на увазі грішник. Невидимими шляхами Господь через Святого Духа діє на серце людини, яка ще не втратила здатності до покаяння і навернення до Бога.
У притчі про загублену овечку Господь подає нам виразний образ повернення на шлях істини грішника, який заблукав. Вівця, що втекла зі стада, – безпорадна і жалюгідна істота. Вона ризикує потрапити у місце, де немає ні їжі, ні води, і стати здобиччю диких звірів. Так само і душа, що віддалилася від Бога – джерела істини та благодаті, – стає нещасною, піддається духовним небезпекам і стає легкою здобиччю диявола, ворога Бога і людського спасіння, який, за словом Писання, «ходить, рикаючи, як лев, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пет. 5,8).
Господь піклується про кожну загублену душу, бо любить її безмежно. Бог полюбив світ настільки, що віддав Свого Єдинородного Сина, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3,16). Він віддав Сина Свого на хресну смерть, переміг смерть воскресінням і, вознісшись на небо, продовжує думати про грішників, вказуючи шлях спасіння через Свою Церкву, яка й нині кличе всіх до покаяння.
