Його звали Йон Ґнарр. Колишній панк, актор, людина з дислексією, без політичного досвіду.

Він створив «Найкращу партію» просто для сміху. У програмі обіцяв безкоштовні рушники в басейнах, чесність «настільки, наскільки це можливо» й не робити нічого, що не обіцяли. Із цього жарту почалися справжні зміни.

Коли він став мером, Рейк’явік був у боргах після кризи. За чотири роки команда Ґнарра скоротила видатки, збалансувала бюджет, розвинула туризм, освіту й транспорт. Місто знову стало живим і привабливим.

Ґнарр не брав участі у жодних корупційних схемах, не створював «своїх». Він просто говорив з людьми, слухав і діяв.

Після завершення каденції не пішов у велику політику — повернувся до акторства.

Пізніше він сказав: «Я не був політиком. Я просто був людиною, якій не все одно».

Так Ісландія показала, що зміни починаються не з ідеальних лідерів — а з тих, хто має совість і трохи здорового глузду.