За весь час моєї служби я бачив різних командирів — тих, що просто носять погони, і тих, хто справді живе своєю справою. Ті, які тримають плече кожного солдата. Саме такими для нас стали командири нашого підрозділу – Сергій Литвин та його заступник Василь Щерба. Вони — не просто офіцери. Це командири з великої літери. Люди, яким віриш без сумнівів і яких бережеш, як злитки золота.
Від солдатів — до командирів…
Сергій Литвин і Василь Щерба — бойові солдати, які пройшли фронт і піднялися до командирських посад по справжній заслузі. Їхній шлях — приклад того, як досвід, людяність і честь можуть зробити більше, ніж будь-які погони.
Для них військова служба — не робота, а відповідальність і поклик серця. Це ті командири, від яких неможливо піти у СЗЧ навіть із поля бою. Ті, хто не покине тебе в біді. Люди, які поруч, навіть коли між нами сотні кілометрів.
Ми одна сім’я…
У березні цього року я перевівся до нашого підрозділу, де й познайомився з Сергієм Литвиним і Василем Щербою.
Шкода, що не перетинався з ними раніше, у тому ж батальйоні де служили. Бо таких командирів нині дуже мало.
Коли звертаєшся з питанням — вони реагують спокійно, відповідально, вирішують усе оперативно, без пафосу й зверхності.
У серпні мене відправили у відрядження. Я опинився на бойових. Коли зв’язок зі мною зник більш ніж на місяць — обидва командири шукали мене, телефонували, дізнавалися, чи я живий, де я, що зі мною.
Перед виходом у бій Сергій Литвин надіслав мені коротку молитву:
«Навколо мене коло не малював, Матір Божа малювала».
Я писав ці слова на руці, на коробках із сухпайка, коли було найважче. Бо то не просто молитва — то віра командира в кожного з нас.
А голосове повідомлення від Василя Щерби спочатку здалося смішним, а потім зрозумів — йому тоді було зовсім не до жартів. Там було справжнє хвилювання і не на жарти.
Братерство, що надихає…
Сергій і Василь — командири, які вміють бути водночас і серйозними, і спокійними; справедливими, мудрими лідерами. Вони не кричать, не принижують, не «ламають». Їхня сила — у спокої, витримці та здатності слухати, цінувати, берегти й поважати свій особовий склад.
Ми звикли, що командир — це хтось далекий, який сидить у кабінеті чи за сто кілометрів від фронту. Але тут — не так. Вони з нами на позиціях, 24/7 на зв’язку. Якщо проблема — не проходять повз, шукають рішення. Це не просто командири — це воїни світла.
Коли я повернувся з Донеччини, вони мене зустріли не з наказами, а з обіймами й радістю, що я живий. Командир тоді сказав:
«Головне, що ти живий. Усе інше — потім».
І ці слова я запам’ятав на все життя.
Командири, яких цінують…
Завдяки таким людям, як Литвин і Щерба, служба тримається на людяності, довірі й повазі. Вони не вимагають «службової вдячності» — вони її заслужили.
Подейкують, критикуючи, що ніби я до них підлизуюся. Та насправді — нічого більшого, окрім служби.
Коли пишу про них хороше чи говорю — кажуть, що я підлизуюся.
А я лише кажу правду, яку не всі готові чути. Бо хороше слово гріє не гірше за бронік.
Спогади про попереднє командування — не найкращі. Бувало, що командир і бійці — ніби на різних планетах.
А потім я потрапив у наш підрозділ і зустрів людей, які змінили моє уявлення про слово «командир».
Як вони діють — без шуму, але результативно…
У їхній роботі одразу помітні врівноваженість і повага.
Крики чи накази в стилі «пиши десять рапортів» — це не про них.
У відповідь почуєш: «Зараз подивимось», «зробимо», «допоможемо». І ці слова завжди підкріплені дією.
Вони швидко знаходять рішення, пояснюють, приймають відповідальність і, якщо треба, визнають помилки. Це справжнє лідерство, яке викликає не страх, а повагу й довіру.
Людяність у часи, коли вона найважливіша…
Сергій Литвин і Василь Щерба — це ті, хто не втратив людяність серед війни.
Коли хтось втрачає надію — вони поруч.
Коли потрібна допомога родині бійця чи вирішення службових питань — усе роблять без галасу.
Вони не створюють ілюзію турботи — вони просто відповідальні за кожного.
Якби в кожній бригаді були такі командири, моральний стан армії був би зовсім інший. Бо вони вчать не словами, а прикладом.
Сім’я, яку не вибираєш, але якою пишаєшся…
Війна перевіряє не лише тіло, а й душу. І коли поруч є ті, хто не просто командує, а молиться за своїх, хто чує й розуміє — тоді не згасаєш, а гориш далі.
Сергій Литвин і Василь Щерба — не зірки на погонах для показу. Вони — опора, людська броня для особового складу.
І для нас це важливіше за будь-який титул.
Ми — не просто підрозділ. Ми — сім’я.
І коли командир каже: «Ми одна сім’я» — це не пафос.
Він так живе.
Віталій “Ураган”
