Це дуже ретельно приховували від нас століттями. Але ось правда

Коли Богдан Хмельницький зі старшиною прийняли рішення про об’єднання з Московією, то братія Києво-Печерської Лаври на чолі зі своїм архимандритом Йосипом Тризною і Київським митрополитом Сильвестром  виказали категоричну незгоду.

Не присягнули  російському царю і всі полки Поділля – Брацлавський, Уманський, полководці Іван Богун, Максим Кривонос, вся Правобережна Україна!

Митрополит  Сильвестр навіть  зачинив браму своєї резиденції перед Гетьманом Богданом – Зіновієм Хмельницьким.

Духовенство, яке на той час було дуже патріотичним та освіченим, розуміло, що представники царя московського лукавлять і це не рівний союз.

Прислали не царя, а якогось холуя. Ну як тепер на перемовини з Україною.

Отож, освідчений митрополит Сильвестр Косов, полководці, чернецтво, відмовились присягати московському царю на вірність, а посланців на чолі з Бутурліним, що прийшли схиляти братію до такої присяги,  вигнали з Лаври.

Митрополит Сильвестр  заявив, що, він не бив чолом і милості царської не просив, як і приходити його посланців до себе не кликав.

Через це церемонію присяги Московському царю довелось  проводити у храмі св. Софії.

І всі ченці, монастирі, були тоді проти будь-якого єднання з Московією.

1 березня 1654 року до Києва прибув воєвода Фьодор Куракін зі стрільцями.

Цікава деталь – наступного дня піддячий Іван та думний дяк Іларіон , ймовірно підкуплені, бо Московія тоді на власному досвіді знала і вміла це робити – золотом, лестощаси, обіцянками, хвалебними епітетами, таки змусили митрополита присягнути царю. Проте виконувати вимогу щодо підпорядкування Київської митрополії Москві Сильвестр категорично відмовився.

І для захисту автономії українського духовенства митрополит надіслав делегацію до царя Алєксія  з низкою умов. Серед них ішлося про збереження підпорядкування Вселенському Патріарху, не надсилати московських священиків в Україну, не забирати представників українського духовенства в Московію, поширити юрисдикцію митрополита Київського на Волинь та Литву.

Але вони цього не дотримались. І таки насильно забрали митрополію, замиливши очі гетьману Лівобережної України Самуйловичу діжками із золотом і возами із хутром.

До речі, саме через непокору митрополита Київського вже в перші роки домовленостей про всього лиш воєнний союз із Московію, а не возʼєднання, як нас вчили, було порушено один із пунктів домовленостей – бо три тисячі московитських вояків мали направити на кордон із Гетьманшиною ( Україною) і Річчю Посполитою, щоб виступали так званими «миротворцями».

А направили їх до Києва, щоб вони оточили Києво-Печерську лавру і страхали непокірного митрополита, який підпорядковувався вже БІЛЬШЕ як 500 РОКІВ до цього Вселенському патріарху що в Константинополі ( Стамбулі)  з часу хрещення Володимиром у Києві у 988 році Київської Русі, тобто України.

До 1654 року Україна не мала нічого спільного із Московським царством, яке було улусом Казахстану, платило данину і Османській імперії.

І носило назву Московія аж до 1721 року! Лише з цього часу Петро поголошує росімперію, але не приєднавши, а ОКУПУВАВШИ Україну, увівши далі з Катериною окупаційні підрозділи москалів (приблизно 180000)

І штаб цієї окупаційної армії деякий час  був у м. Тульчині, що у Вінницькій області. Знищивши підло і жорстоко Запорізьку  Січ.

Ось така правда.

Це дуже перегукується із сучасними подіями.

Як можна пропагандою, тим же підкупом, одурманити народ і навіть священників МП.

Бо тепер вони чинять категорично і протилежно тому, що було на початку.

А щодо віри домовленостям з двоголовими – то там як завжди – одна голова не знає, що робить інша.

Але хижі і брехливі обидві! І це головне, що треба знати:

«Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями…»

Бо в шевченківські часи саме так, москалями, називали окупантів – солдатів тієї окупаційної армії росімперії.

І щоб цього не сталось знову – борімося! Поборемо! Як їхніх так і наших гнид, яким хочеться «чолом бити» царям.

Я пишу цей лікбез для тих, кого сьогодні заманюють хвилею  іпсо промосковські священники, що Україні потрібен цар!

Лоби побережіть! І голови!

Тетяна Редько