Ми проводимо декомунізацію – перейменовуємо вулиці, зносимо пам’ятники, пишемо дисертації про «радянську травму».
Ми прогресивні. Ми – вільні. Ми – за європейські цінності.
Але коли жінка мого віку – така ж «свідома», з вищою освітою і гарним парфумом – дізнається, що я живу в селі, у її голосі народжується ніжна, така собі вихована зверхність.
– Ой, а як же ти там, у селі? – з ноткою співчуття, що межує з презирством.
– Та прекрасно, – кажу. В мене яблуні і трояндова алея і мангал)
І ось у цій короткій розмові оживає привид імперії – не в бронзі, не в мозаїці, а в мисленні.
Бо Радянський Союз, який так ревно боровся проти «буржуазії», створив власну касту – міських людей.
Село зробили синонімом відсталості, безграмотності, «нецивілізованості».
Це не випадково: імперіям вигідно, щоб ті, хто вирощує хліб, відчували себе нижчими за тих, хто його споживає.
Колись селянам забороняли виїжджати з колгоспу без дозволу. Паспортів вони не мали аж до 1974 року.
Людей, що годували країну, тримали в буквальному сенсі на прив’язі.
І ця соціальна ієрархія в’їлася в кістки – передалася мовою, жартами, побутом.
Тепер, у 2025-му, ніхто вже не скаже прямо: «Ти з села – ти нижча».))
Але скажуть: «Колхозний лук», «о, це та, що курей тримає», «бідна, бо город».
Ви ж відчуваєте різницю? Вона тонка, як шовкова хустка на радянській учительці.
Іронія в тому, що сьогодні саме села виживають швидше, ніж деякі міста.
Там стоять будинки з альпійськими гірками, там у дворах лаванда й туї, там Wi-Fi кращий, ніж у центрі Києва.
Люди саджають гортензії, розводять равликів, роблять сири, сушать трави, варять соуси, роблять оцет з яблук і при цьому встигають вести малі бізнеси, вчитися онлайн і допомагати ЗСУ.
У той час як у місті можна цілий день сидіти в трафіку, орендуючи 20 квадратів і переконуючи себе, що це «прогрес».
Тож може, справжня декомунізація – не в табличках на вулицях, а в головах?
Уміння не оцінювати людину за пропискою, за кольором гумових чобіт чи кількістю грядок.
Бо поки хтось ще вимірює «успіх» через бетон і скло, сільські жінки саджають дерева, печуть хліб і будують мости між минулим і завтрашнім днем.
І якщо чесно, я дедалі більше, волію повертатися в село – туди, де росте життя.
А не залишатися в місті, яке так часто живе лише ілюзією цивілізації.
Олена Стрілецька
Села бывают разные, Конча заспа, и Рублёвка, тоже села, с той разницей, что приезжие из двух враждующих столиц превратили их в загородную зону, там давно уже не ревут трактора и комбайны.
Съездите на житомирщину, Полтавщину, там села успешно вымирают,какие альпийские горки. Зелёный туризм для кого, когда открыты границы? Кому нафиг нужна сельская экзотика. Для диаспоры есть пару мест, где хаты с иконами и рушныками. Да и не рвутся особенно оттуда к нам, два три недобитых бандеровца прилетят раз в три года, что ради них создавать этот этнобизнес? У европейцев подобное на каждом шагу, была в Венгрии Австрии Швейцарии, все видела. А западные комплексы, где приходится пахать за копейки на иностранного дядю, этого хватает.
А богатые села есть , пример Нижняя Апша в Подкарпатской регионе, румынское село, ни одного дома ниже двух этажей, но чтобы это построить люди ездили на заработки в Сибирь. Сейчас и туда не поедешь. Села нашей недостраны будут успешно загнивать и исчезать из карт. Другой судьбы для них нет.