Але я цим горджусь
Щоб сказали мої бабуся з дідусем, якби побачили, що у 21 столітті допомога жертвам війни перестала бути гуманізмом і стала ідеологією?
Мене звати Борис Тинка. Я живу в Кракові. Варто наголосити, що я не українець, а поляк, народжений у Польщі. Я не ховаюся під чужим ім’ям і не використовую фальшиву фотографію профілю.
За останні роки я сотні разів чув, що я зрадник польської нації просто тому, що захищаю українців від зростаючої хвилі ненависті в Польщі. І що ще гірше, найжорстокіші слова лунають не лише від російських ботів, а й від реальних людей.
Кілька років тому мене охрестили «підніжкою Бандери» – до речі, своєрідне ім’я – Я не пам’ятаю точно коли. Можливо, це було тоді, коли я вперше закохався в Одесу? А може, коли я вивісив український прапор у Facebook? Або коли я пожертвував кілька злотих фонду, який допомагає біженцям? А може, це було після виходу моєї першої книги про Одесу, або після однієї з моїх авторських зустрічей, де я розповідав про Київ? А може, коли я як гід показував польським туристам Одесу, викликаючи посмішки на їхніх обличчях? А може, просто коли я писав, що росія вторглася в Україну без обов’язкового «але»? А може, коли, перебуваючи в Одесі, давав інтерв’ю польським радіо- та телевізійним станціям протягом перших тижнів повномасштабної війни між Росією та Україною? А може, коли я займався з друзями гуманітарною допомогою?
Не знаю. Не пам’ятаю. Знаю лише, що одного разу я прокинувся не громадянином Польщі, а «бандерівською підніжкою». Звучить гордо, чи не так? «Підніжка» – це хтось маленький, але необхідний, стабільний і приземлений. А «бандерівська підніжка»? Це додає нотку екзотики, драматизму та геополітичної глибини.
Все тому, що я наважився повірити, що якщо діти тікають від бомб, їм потрібно допомагати, а не перевіряти їхні історичні погляди. І саме тоді все почалося. У коментарях були такі слова, як «Зрадник!», «Польськомовний українофіл!» та «Чому ти їм допомагаєш? Вони тебе все одно зрадять!»
Іноді, читаючи ці епітети, я думаю, що б сказали мої бабуся з дідусем, якби побачили, що у 21 столітті допомога жертвам війни перестала бути гуманізмом і стала ідеологією. Можливо, світ справді збожеволів? Незважаючи ні на що, я все ще вірю, що на бік нападу стаєш не через паспорт, а через совість. Що можна тримати в серці і пам’ять про Волинь, і співчуття до тих, чиї домівки сьогодні руйнуються ракетами.
Тож так, я стою з Україною. Не на колінах. І якщо це робить мене «бандерівським підніжжям», нехай буде так. Зрештою, навіть підніжжя звучить гордо.
Борис Тинка
