Щоб увіковічити пам’ять, Валентина Павленко заснувала літературну премію на честь Ярослава Строя, її сина
Вперше ми зустрілись із Валентиною Павленко, коли вона прийшла до редакції «33-го» і ми почали співпрацювати. Тоді й дізнались, що Валентину, блискучу випускницю двох вузів, закинули на Поділля наслідки Чорнобильської трагедії.
Вона оселилась із трьома дітьми у с. Кропивній, що у Хмільницькому районі. Там випало жінці доглядати важкохвору маму і писати… Творити! Бо її численні збірки промовляють крилатими віршами! Осмисленим, оригінальним і самобутнім поглядом. Мати ростила трьох дітей: двох синів — Ярослава та Романа, доньку Анну й випускала у вирій життя свої вірші та публікації у нашій редакції та інших виданнях…
«Я завжди згадую нашу спільну працю і те, як багато мені дала журналістика. Бо я могла служити правді…» — ділиться Валентина.
Тоді ще була мирна незалежна Україна…
І ось вдруге наша зустріч відбувається вже на 4-й рік повномасштабної війни, під час цього воєнного інтерв’ю із Валентиною.
І доля її сім’ї може стати свідком якого хочете трибуналу — як розірвала та пошматувала всіх ця загарбницька і підла війна. Як замість щастя і надій поселила горе в родині відомої поетеси Валентини Павленко.
За цей час його чорне крило принесло в серце журналістки і поетки дві страшних звістки. За Україну віддав життя її син. А ось зараз, коли ми пишемо ці рядки, в морзі лежить тіло її онука Олександра. І ще тривають потрібні заходи по ідентифікації. Бо знайшли лише жетон і шматки найдорожчого – виплеканого руками її доньки Анни синочка… Бо він 10 днів тримав оборону на тому березі Дніпра без їжі і води… Коли вже були вбитими всі його побратими і рій ворожих дронів готував загибель і Олександру… Бо це була позиція — не просто «нульовка», а мінус «нульовка»…
І ця друга страшна звістка підкошує родину…
Бо перша – про загибель сина Валентини Ярослава Строя.
Він жив у селі Садовому, що на Літинщині. Мав мирну професію газозварювальника і золоті руки, які могли зробити все…
Але в перші дні вiйни, вже переживши 2 інсульти, він добровільно взяв у них зброю, щоб захистити свою сім’ю, матір, родину й Україну.
Ярослав Строй служив солдатом у 59-ій бригаді, яка тримала фронт у найзапекліших його відтинках.
– Знаєте, я виховувала своїх дітей служити правді і справедливості. І Славко був моїм цензором – без його прочитування не творились мої книги і вірші…
Він бачив зсередини ту страшну несправедливість, недобросовісність деяких командирів, на жаль, і зраду… Як і онук.
«Коли ви вже понажираєтесь?» — запитував командирів, коли бачив, як раптово «кудись» зникали новенькі тепловізори і машини, а бійцям давали «лахи» і їх рятували волонтери…
Всяке було! Ой, набачились мої хлопці цієї несправедливості і відчули цю страшну іржу воєнної корупції на своїй шкурі… — розповідає мати-поетка.
«Я знала, що він загине… Відчувала. І коли це сталось, я енергетично відчула і зателефонувала невістці…. І коли донька ще мала сказати її, я випередила – я вже знаю.
Як?! Вам розкаже кожна мати, яка це пережила…
А потім були ці нестерпні похорони. У 2022 році я прибула в село, де він жив із дружиною і донькою… Коли чую за спинами шипіння:
«От прийшов би путін – то не було б цих смертей…» — шепотілись сусідки…
Мене перекосило.
А мою вбиту москвою кровинку… хоронили три московські попи.
Валентина Павленко — українська поетеса, журналістка, член Національної спілки письменників України. Народилася 18 грудня 1951 року в селі Бараші Житомирської області. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету (1977) й історичний факультет Вінницького педінституту (1995).
Авторка поетичних збірок: «Домівка птахів» (1989), «Істини» (1990), «Ріка на ім’я Здивування» (2016), «Пам’ять місця» (2016), «Зимовичка» — 2020 рік, «Жінка шляхетного спротиву» — 2025 рік, «Та невже» — 2025 рік.
Москва вбила і тепер хоронить? А я — мати з проукраїнською позицією — і не згадана?…
Що може бути страшнішим?
Як говорити? Знайти слова? Коли біль і відчай накривають кожну клітину?
«Сину, я тримаюся, як тримався ти…» — напише невдовзі мати… І піде своїм шляхом…
– Я тоді сказала тим «ждунам»: так, у нас море несправедливості і всього іншого… Але невже не розумієте, що те, що прийшло б, було б ще гіршим… І ваших дітей та чоловіків так само одягли б, вже у рашистську форму, і кинули б у м’ясні штурми на Європу…
Мене рятує моя творчість. І я знайшла спосіб, як продовжити життя моєму синові.
18 листопада відома українська поетеса Валентина Павленко та Вінницька обласна організація НСПУ нагороджуватимуть перших переможців премії, яку заснувала та фінансує мати загиблого сина Ярослава Строя.
Валентина Павленко поділилась, що переможцями стали поети Віктор Цимбал із Вінниці та Світлана Баламут із Тростянця.
Правда про те, яких страшних поневірянь зазнали Олександр Артемчук, її онук, та син Ярослав Строй, може добити найстійкіших: тут про все — бездарне керівництво, виловлювання непридатних до служби, поневіряння у госпіталях.
І ця несправедливість, яка розколола наше суспільство на два табори — одні жирують і наживаються на цій війні, за гроші «рішають» усе — фальшиві довідки про непридатність, виїзди за кордон, та що завгодно – вона, на жаль, є. Бо немає страшнішої несправедливості, як під час війни.
Але є й інша частина – у ній наше здорове і моральне суспільство, яке тримається із останніх сил, бачить цю ракову пухлину на своєму, здавалося б, здоровому тілі, а не може нічим зарадити…. Лише невпинно бореться і вірить, що вдасться вилікувати ось цими здоровими клітинами — прикладом хоробрих титанів на фронті, небайдужих у тилу…
«Бо йде боротьба за волю України! Все решта – то велике мискоборство!»
Валентині важче інших — бо вона як журналіст і поет, відчувши всю прірву цього болю, може ще це узагальнити, зробити аналітику! І це шокує…
То де знайти сили? Зневіритись? Мовчати? Чи правдою як різками лупити ці ситі та байдужі морди прошарків, що зажерлись, відсторонились і заросли жиром байдужості?
Валентина, вражена пережитим, обирає правду і стійкість! У нас єдиний вихід – вистояти і перемогти!
«Хотілось би якихось особливих почестей
Для полеглого на полі бою сина.
Та він явивсь мені ві сні й сказав: «Не треба.
Ми рідні й рівні всі в безмежжі неба…
Живі!»
«Ми мусимо говорити про тих, хто віддав життя. Бо мовчання — це друга смерть», — каже Валентина. «У кожній краплі роси — обличчя мого Ярослава».
Її поезія — не про війну як факт, а про війну як кров і серце. Вона не вигукує — вона шепоче. І цей шепіт чують усі, хто втратив.
«Бути жінкою шляхетного спротиву
В час, коли править свій бал середнього пальця культура,
Це як бігти по березі, що встелений для відбілювання полотнами,
І не забруднити жодного,
Коли тебе штовхають один одному
Примітивні натури…»
У домі поетеси — дві фотографії поруч. Син і онук.
Сьогодні Валентина продовжує писати — хоч і з тремтячими руками. Її нові вірші — це не просто література. Це документ часу, який треба читати пошепки.
Цілі міста матерів
У своїх виступах Валентина каже: «В Україні вже виросли цілі міста матерів, діти яких переселилися у нові страшні квартали — на кладовища полеглих. І кожна з нас хоче одного — щоб ці міста більше не розросталися».
І коли вона читає свої вірші — навіть найсильніші чоловіки опускають очі. Бо ці рядки не просто про втрату — вони про нескореність.
Мій син гниє у сирій землі за Україну, і я не дам, щоб був інший світ! Так, як хочуть вороги! Цього ніколи не буде: поки живу — не здамся, – підкреслює мати.
А я ще раз наголошую! Ми живемо в героїчний час, поряд з героями і завдяки героям.
Спілкувалась Тетяна Редько
