Кажуть ухиллєси першої категорії, пояснюючи дурним військовим що ті самі винні, бо пішли воювати за цю страну, яка нічого нікому не дала.

Або за “цю власть” (яку, до речі, вони, ухіллєси, і обирали, але то таке.)

Дозвольте я відповім?

Навіть не відповім, а картинку намалюю.

На прикладі віртуального Ваньки.

24 лютого 2022 року, світанок.

Російські війська парадним маршем переходять кордон.

Країна, яку готували до шашликів і не готували до війни, в шоці…

Але наш народ мудрий, дурнів вмирати немає. Тож військкомати порожні, добровольці сидять по хатам і чекають три дні поки все не закінчиться.

Діючі військові, не отримавши наказу до оборони, тупо спостерігають як російські колони входять до Херсону. Дніпра Запоріжжя…

В Києві, в Гостомелі та Броварах, висаджується російський десант, і ніхто не збиває вертольоти, не поливає злітну смугу мастилом, завдяки чому за гелікоптерами сідають вантажні літаки з важкою технікою.

Три дні – і слава Богу, все закінчуєтья!

Києвом крокує Парад Побєди з триколорами.

А потім починається нове життя.

Чісткі, сігнали, обшуки. Арешти. Допити… Зникають люди.

Спочатку це лише “актівісти” – блогери, письменники, громадські діячі. Всі ті, хто колись “вякав” протів язика, протів путіна, протів россіі…

Одночасно зникають ветерани АТО та інші “націоналісти”.

Їх забирають на підвал, і ті, хто не пройде “перевірку”, просто зникають.

Сотнями.

Тисячами…

Крематорії димлять цілодобово.

А Ваньку розумника не чіпають. І таких Ваньок як він.  Вони ж бо нічого поганого не робили, не казали…

Ну як не чіпають…

Одного покалічили, випадково. Переплутали з патріотом, буває.

У другого авто відібрали. Та кому воно треба?

У іншого дружину згвалтували… Потерпить.

Але ж живі, і це головне! Хоча ходять чутки що десь когось розстрілюють п’яті освободітєлі, але то все заминається, замовчується гауляйтерами, то все ІПСО…

Життя триває. Подумаєш, доведеться російською спілкуватися, а все ж так само лишиться, життя… Нічого не зміниться, какая разніца який прапор і мова, правда?

Не правда.

Бо Ваньку несподівано мобілізують до війська, бо западна Украіна бунтує, і Польша шото о своєй нєзалєжності начінаєт…

І поки героя, якому Україна нічєго нє дала, муштрують в русской армії, його родині пропонують переселитися. Не в квартиру нижче, а до Сибіру. По перше, щоб не втекли і лишались заручниками. По друге, сємьям освободвтєлєй гдєто тоже надо жить…

І начинається для Ваньок свєтлая жизнь. Не хотів Ванька воювати за своє – воюватиме за чуже. І ніхто його пиати не буде чи хоче він, чи право має не хотіти.

Прав у Ваньки не лишиться, як і вибору…

Це все було б, не будь в Україні стільки дурнів (з Ванькіною точки зору), готових померти але не пустити до Ваньки руускіх освободітєлєй…

Двічі дурень (2014, 2022), солдат-письменник

Письменник Василь Піддубний