81-річного Валентина Леонідовича Гордійчука добре знають у Посухові. Колишній військовий, який пройшов горнило Афгану та інших «гарячих точок», нині пенсіонер-інвалід. Онук дідуся теж військовий. Пенсіонер оселився у 82-річної самотньої сестри Лідії Леонідівни, теж інваліда, яка перенесла шість важких операцій – на нирках, печінці, видалили частину кишківника…

– Я на милицях. Сестра майже не ходить… Доглядаю її. Тримав курей, свиней, телят. Придбав мотоблоки. Охоче допомагав односельцям. Давав десятки тисяч гривень, які часто не віддавали. Хоча сам інколи собі на лікування та сестрі гроші позичав. А 12 з половиною років тому я взяв пропащих односельчан — 44-річного дядька із 23-річним племінником під свою опіку. Допомагав як рідним дітям – грішми, продуктами, у магазині «під хрестик» за них платив. А вони забирали гроші, розібрали сільгосптехніку, інструменти, плуги, аби було що на метал здати. З іншої хати усе винесли. Було, що мене били, погрожували. Палицями, кулаками, — з сумом згадує пенсіонер. — Вони здорові, під два метри на зріст. А я от вірив, що чоловіки виправляться, одумаються… Далі позичав їм гроші. Востаннє були мені винні п’ять тисяч гривень. Я звертався до поліції, але вони не могли зарадити…

18 травня вдень Валентина Леонідовича знову обікрали. І знову за старою «схемою» — виклик поліції, яка опитала дядька із племінником. Втім, «не спійманий – не злодій»… Тож їх відпустили. Сусіди тоді чули, як родичі лаялись на адресу старенького і пообіцяли «розквитатись».

– О 23.12 я дивився телевізор та побачив тінь у вікні. Визирнув – це ж племінник! Це потім вони одягнули шапки із прорізами для очей на голови. Почали грюкати у двері. І щойно я їх відчинив, як в обличчя мені плеснули соляркою із водою, — згадує дідусь. — Засліпило очі, я нічого не бачив. Заштовхали у коридор. Кинули на підлогу. Тоді молодик почав мене душити. А його дядько став на ноги, аби я не міг рухатись… І відразу – де гроші? Я кричав, просив допомоги… Мене били по обличчю, тілу, роздирали вуха, тицяли пальцями в очі… Я нещодавно важко обпік ноги, лікувався після травм, то він теж бив по місцях, що не загоїлись… Роздирав рота, зламав щелепу та вставні зуби… Коли тицяв пальцями у очі, то пошкодив судину… Приставляв до горла ножа. Сестру так само катував. А дядько стояв на вулиці — на варті… Він добре чув наші крики та благання пощадити, але так і не втрутився. Втім, коштів у нас не було… Усі заощадження пішли на лікування мене та сестри. Викрали ДВД-програвач та навіть диски… Мій телефон забрали та втопили.

– Почувши відчайдушні крики брата, я з останніх сил злізла з ліжка. Сильний нападник теж вилляв солярки мені в обличчя та відштовхнув мене… Я схопилась пальцями об дверний пройом, аби втриматись на ногах. Але той з усієї сили вдарив по дверях. Двері – мені прямо по пальцях… Від болю я знепритомніла, — плаче сестра Лідія Леонідівна…

І все ж таки скривавленому, майже сліпому дідусеві вдалось втекти з цього пекла…

– Нападник вийшов на вулицю. Я з останніх сил поповз до вікна. Він мене ще там побачив і кулаком погрозив – мовляв, не смій вилазити. Але чую: у хаті нікого.  Вибив вікно, раму і руками на дотик виповз з вікна. Знав, що треба дістатись до сусідів на іншому боці вулиці. Поповз двором до них.  Прихопив із собою сокиру. Однією рукою намацував стежечку, цією рукою ж тягнув ноги – бо йти без милиць не міг. Сокира – в іншій. Так по-пластунськи повз, лишивши за собою кривавий слід. Пам’ятаю паркан, дірку, у ньому трошки бачив сусідську хату. Виліз туди… Дорога, бруківка, щебінь, каміння. Доповз, вижив.

Сусідка Галина Василівна вжахнулась, коли побачила мокрого від поту та крові дідуся, який з останніх сил стукав у її ворота. Жінка викликала «швидку медичну допомогу». З’їхалась й уся районна поліція, оперативники, слідчі та експерти з Вінниці, Могилева-Подільського, Бара. Дядька й племінника затримали вже по «гарячих слідах». Втім, як кажуть у селі — одного відпустили за декілька годин, а інший повернувся до Посухова вже за три доби…

– Вони хваляться, що все «давно порішали», а сама поліція їх «побила просто так». Їздять на роботу до сусідніх сіл, наче нема підписки про невиїзд. Колись мене їхні родичі вдарили вилами так, що ледь не вбили. Отримали штраф, відпрацювали – й «тішь да гладь», — обурюється Ніна Бабій.

Налякані сільські люди вже давно сплять із вилами та сокирами коло ліжок – аби хоч якось захищатись.

– Ми із сестрою здригаємось від гуркоту дверей, стукоту у вікно. Особливо вночі. Медики центральної районної лікарні, військового госпіталю та госпіталю для інвалідів та ветеранів війни у Вінниці повернули зір на одне око… Іншим досі не бачу… – каже дідусь. – Вилікували ноги, зробили наново щелепи. Не знаю, як жити мені із цими людьми в одному селі? Тим більше, ми ж чітко бачили і упізнали обох нападників. І вони ще мені новий телефон віддали замість побитого та кошти, наче нічого не сталось.

– Мій син та брат у цьому не винні. Бо він із моїм братом завжди робили у цього дідуся. Дідусь до них добре ставився, довіряв, ключі давав від хати! Тоді, як стався цей злочин, мій син та брат були на роботі у Могилів-Подільському районі! Хто напав на діда й бабу — невідомо, але чогось обмовили моїх родичів! — заперечує мама одного із підозрюваних.

– Так, обвинувачені громадяни з неблагополучних родин. Усе йшло до злочину. Погано, що пенсіонер раніше офіційно не звертався до нас, — каже голова Курашовецької сільської ради, до складу якої входить Посухів, Василь Гикавчук. — Сподіваємось на справедливість та разом із поліцією посилимо роботу із захисту громадян, особливо пенсійного віку.

У прес-службі обласної поліції пояснюють – слідство ще триває:

– Одному із громадян, 23-річному мешканцеві села, оголошено про підозру. Вже після затримання слідчі клопотали перед судом про взяття його під варту. Але суд обрав міру запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Роль іншого громадянина у вчиненні злочину ще встановлюється. На даний момент очікуємо остаточних висновків усіх експертиз, зокрема ДНК. Вже після цього провадження буде скероване до суду.