Наче внутрішня кісточка, що роками тримала рівновагу, не витримала чергового удару — цього гучного, втомливого, принизливого скандалу. Корупція, знову. Заява президента, яку я не змогла дослухати до кінця. Двадцять вісім пунктів — і кожен з них ніби цвях у нашу спільну довіру, у віру, що ми вже інші, що ми вже доросліші за свої травми.

І я розумію, що я не одна. Сотні тисяч людей зараз ходять зі схожою порожнечею під грудьми. Зі злістю, яка ледве стримується. З соромом, який не повинен бути нашим — але чомусь живе в нас. Ми ж не крали. Ми не писали ті схеми. Ми не руйнували цю країну. Але саме ми прокидаємося вранці зі скутим серцем і відчуттям, що на нас знову звалилося щось непосильне.

Стає страшно: що робити з цією ненавистю, яка хоче прорости? Як не дати їй захопити простір усередині? Бо ненависть — це не сила, це кислотність. Вона виїдає не корупцію, не чужу провину — вона виїдає нас.

У такі моменти важливо зупинитися й подивитися в очі своїй втраті. Ми втратили чергову ілюзію. Ілюзії болять. Але після них завжди з’являється щось важливіше — тверезість. Маленька, неприваблива, але справжня.

Сила не скотитися — не в тому, щоб робити вигляд, ніби нічого не сталося. Не в тому, щоб всіляко «триматися» чи «бути сильними». Сила зараз — це чесність. Сказати собі:

Так, я виснажена.

Так, мені боляче.

Так, я відчуваю злість і сором, які мені не належать.

А потім зробити те, що ми вміємо краще за будь-яку націю: зібрати себе по уламках. Не поспіхом, не героїчно, а по-людськи.

Далі — повернути погляд туди, де Україна справжня. Не у виступах, не в кабінетах, не в корупційних схемах. А там, де вона тримається щодня — на фронті, у волонтерських чатах, у тій втомленій жінці, яка відправляє донат замість нових черевиків. У чоловікові, який ночує в окопі. У бабусі, що пече хліб для військових.

Країна — це не 28 пунктів ганьби. Країна — це 28 мільйонів тих, хто не здався.

І ще: порожнеча — це не кінець. Це простір. У ньому може народитися щось краще, ніж ми мали. Чистіший погляд. Гостріше розуміння, хто поруч. Сміливість більше не дозволяти «як завжди».

Ми не можемо відмінити зло. Але можемо не дозволити йому прописатися в середині нас.

Тримаймось за людяність так само вперто, як трималися за свободу.

І, можливо, саме це й буде нашою найбільшою перемогою — не над ними, а над тим, що вони хотіли зробити з нами.

Маргарита Січкар