24 листопада 1999 року Росія вперше вимкнула нас з енергосистеми. Перший блекаут, перша енергетична атака сталася 23 роки тому. Саме енергетика була використана, як зброя.

Після енергетичної атаки почалась газова, системна інформаційна операція: «українці крадуть російський газ». Цей наратив розганяли настільки масово, що ми навіть всередині країни самі це транслювали — хоча фактичних доказів немає досі.

Потім перекрили нафтовий вентиль. Це була спроба створити не просто енергетичний дефіцит — а повний системний колапс країн, з примушенням до капітуляції. І все це — в умовах перевиборів,  тотального бартеру та безгрошівʼя, політичної турбулентності і болісного виривання з пост-совєцької інфантильності.

А коли це не спрацювало, через чотири роки сталася Тузла: там вже пішли на пряме вторгнення — Територіальна провокація, як останній аргумент.

Багато хто призабув: Це ж було вже…

І той самий «червоний директор» проявив неочікувану впертість — послав Росію нах — і вдався здається до безумства, почав пошуки альтернативи. Чого не зробив жоден сусід.

І при всіх проросійських, фсбшних, а в окремих секторах — навіть американських кураторах, яких цікавили лише ядерні залишки, «кілограми збагаченого урану» і контроль за совєтською балістикою, ми таки змогли:

– модернізувати АЕС і перейти на американські паливні катриджі,

– створити власні сховища відпрацьованого ядерного палива,

– і поступово відʼєднатися від російської енергосистеми.

Потім — підключитись до європейської мережі ENTSO-E.

Цей перехід тривав 20 років. Повільно, суперечливо, нерівно. З дивними фігурами на полі. І так — його підписували ті самі Кучми, Януковичі. Парадокс історії: часто рішення, які визначають напрям держави, роблять люди, які цього не усвідомлюють.

І в момент вторгнення ми вже були автономні. Бінго.

Єдині з пост-радянських колоній, хто вирвався із системи імперської енергозалежності. У таких масштабах — це дійсно унікальне явище навіть у світі.

І електрика у нас досі своя. За що нас хочуть просто стерти.

Окремо — про нафту.

Той же Коломойський рейдерськи віджав у росіянів Кременчуцький НПЗ — єдиний згодом повністю автономний український нафтопереробний вузол. Коли нам перекрили нафтовий вентиль, цей актив дозволяв утримувати хоч якусь внутрішню переробку. Він фактично був енергетичним буфером у локальній нафтосистемі.

Потім він був націоналізований.

Кажуть, наші літаки тримали небо завдяки саме українському пальному, виробленому саме в Кремені.

Я довго думав: що ж взагалі робили орки в Чорнобилі?

Далі стало ясно: їх головне завдання — блокувати наші сховища і логістичну систему відпрацьованого ядерного палива — критичну для роботи АЕС.

Якби їх тоді не вибили ЗСУ і ТРО — ми були б у повному блекауті, причому — з довгим безвиходом. Звідти не вийдеш генераторами.

Але ше, за ці 20 років в Україні відбувся зелений перехід.

– сонячні електростанції на дахах,

– побутові акумулятори,

– електротранспорт.

І та ж сама ненависна для екологів промислова вітрогенерація. Яка так топорно впроваджується.

Так — недолуга влада, хаотичні рішення, перекоси. Олігархія і рейдерство. Корупція в енергетиці шалених масштабів.

Але факт… є що красти. І воно таки своє.

Відкриття імпорту електрокарів без податків — реально прискорило появу нової енергопарадигми. Частина населення стала учасником енергосистеми — не пасивним споживачем, а виробником і накопичувачем. Це — фундамент наступної фази енергонезалежності.

Але нам чомусь знову навʼязують чергову капітуляцію. 28 пунктів, в момент коли всередині країни важкі політичні корупційні скандали.

Нас знову нагинають.

Знову невчасні такі болючі інформаційні вкиди, знову «котики вмикають пекельні блекаути», знову — спроби розхитати через «зрадоньку корупціонерів».

Це ж було вже, було і раніше — в 1999-му, і в 2004-му, і в 2009-му, і в 2014-му.

Але різниця в тому, що сьогодні Україна — вже інша.

Ми пройшли енергетичні шантажі, газові війни, нафтоблокади, атомні ризики, окупації критичної інфраструктури.

І продовжили стояти. І світити.

У довгій перспективі — ми вже країна, середнього класу, яка вміє вистояти в умовах тотального тиску.

Історії нашого спротиву — це про інженерію витривалості.

Про повільне, методичне звільнення від залежностей.

Це день, як прогноз, побудований на історичному досвіді енергетичного самовизначення.

Надихнуло після прочитання книги «Перша енергетична війна, яку Росія програла до вторгнення».

Максим Залевський