Проте ж ми усі знали, що цей час прийде, під голоси тих, хто сидів тихо: «А я ж казав»!!

Тож: я ЗА ХОЛОДНУ ЗИМУ, ЯКЩО:

🔥 кожен УКРАЇНЕЦЬ включиться у допомогу

🔥 корупціонерів посадять

🔥ВІЙСЬКОВІ перестануть оголошувати збори

🔥зарплату ВІЙСЬКОВИМ піднімуть

🔥ВЕТЕРАНАМ допоможуть

🔥всі, хто ховається, включить мозок

🔥ЗМІ покаже світові правду про фронт

Проте ж… Це ж ФАНТАЗІЇ!

Фантазії у країні, що просто лягла на плечі військових та родин, волонтерів і всіх небайдужих, для кого слова ЧЕСТЬ, то не «брєд»

Головою хочеться миру, серцем – помсти.

Мозок просить зупинити кров, закрити рани, дати військовим побачити себе ВДОМА, а людям жити хоча б трохи по-людськи.

А серце питає: як, бл…, пробачити те, що вкрали? Як прийняти те, що не повернеш?

Як жити із тими могилами, що не мали з’явитися?

Цей внутрішній розрив такий самий глибокий, як прірва між військовими і частиною цивільних, що латати його ніхто так і не навчив.

Території. Слово для когось звучить сухо, а для нас насправді – це ЦІЛИЙ СВІТ: долі, спогади, дитячі малюнки на стіні кухні!

Це запах яблук у дворі, голос мами «додому бігом», це «я тут виріс», а «тут вперше поцілувався».

Віддати це – значить відламати від себе шмат і зробити вигляд, що не болить. А воно не те що болить, там все кричить кровʼю невинно вбитих!

ЖЕРТВИ мусять мати сенс.

Кожне ім’я на меморіалі – це цілий ВСЕСВІТ, чиясь незавершена історія…

І коли хтось каже «ну, доведеться поступитися» – знаю точно, у тих, хто ховав своїх, всередині все перевертається і просто хочеться вгризтися у глотку…

Це не ВПЕРТІСТЬ, НЕ ПТРС, це не агресія – це рана, яка ніколи не затягнеться повністю!

Адже коли у кожного, хто поряд у родині є ВІЧНИЙ ГЕРОЙ дуже складно погодитись на чужий кабінетно-костюмний компроміс.

Але й ніхто не хоче, щоб діти знову бігли в укриття. І саме тут зникають усі високі слова.

Бо коли бачиш ДИТИНУ, яка хапається за мамину руку після сирени – у тобі щось кричить так, ніби згорів увесь світ:

ЗУПИНІТЬ це НЕГАЙНО хоч якось, хоч чимось

І саме цей крик ламає найміцніші принципи, оскільки він про життя тут і зараз, а не про геополітику. Бо діти мають рости, а не ховатися! І рости ЩАСЛИВО.

Тож маємо:

Україна стоїть між болем, що уже прожила, і болем, що ще точно може прийти.

І кожна людина всередині себе СЬОГОДНІ І ВЖЕ, якщо досі НІ, вибирає між двома втратами:

втратити справедливість – чи втратити майбутнє.

Їб…. вибір

Ps нецензурщина запозичена у всіх тих, хто розуміє, що відбувається, я так не розмовляю. Поки що, якщо чесно, дивлячись на усе