Зі столиці струхлілої імперії, що розвалювалась на очах, – це контекст, що його конче треба тримати в умі.
Того дня, 34 роки тому, ми святкували свій референдум, тішились результатами, оглядаючи себе, мов уперше на віку вийшли на світло з підвалу: що, і Крим?! в Криму теж більшість? ааа, ура, наша взяла!.. (без усякого гугля досі пам’ятаю тодішні цифри по Криму: 54% півострів, 57% Севастополь!) Пам’ятаю статтю якогось інтеліґентного росіянина, який першим написав, що “українці не забули Голодомор” (аказиваєтца!) – помстились, мовляв (трохи пізніше цей, несподіваний для мене тоді портрет українців як народу, котрий не забуває і не прощає, повторив, уже розгорнутіше, Джохар Дудаєв). Досі не берусь судити, скільки в цьому правди, а скільки – фройдівської проекції: українці чудово вміють і “відпускати”, навіть такі супроти себе злочинства, котрих не можна лишати непокараними, – а от російська інституційна (чекістська) пам’ять таки справді “довга”, і завданих їм травм (того, що сприймають як травму) вони дійсно ніколи не прощають: всі їхні фейкові “референдуми” 2014 року в Криму і на Донбасі (з планом провести такі по всьому “Югавастоку”, в 11 областях, і влаштувати федеративну “Новоросію”) – це класична “дзеркалка”: помста Україні за референдум 1 грудня 1991 р. і його результат. “Такая боль” була).
Результат, одначе, призвів до того, що “міжнародна спільнота”, вражена появою на мапі нової політичної нації – колективного суб’єкта з чітко вираженою політичною волею до самостійного існування, – знехотя дозволила нам бути. За умови, що ми в своєму новому політичному статусі сидітимем тихо, не качатимем прав, не заважатимем їхнім домовленостям з Москвою, справно постачатимем їй, як і раніше, “колбасу і сахар”, щоб не загнулась, а згодом – ядерну зброю, ракети і що там іще у нас водиться, бо на фіга воно нам (а за 30 рр., тобто 16.02.2022 ця сама “спільнота” згорне свої дипломатичні наметики і вшиється з ними геть, побажавши нам успіхів у партизанській боротьбі). Уточню: боронь Боже, жодним чином не виправдовую наш політикум, який за 30 рр. не зумів (та здебільше й не збирався!) переконати “наших стратегічних партнерів” у серйозності нашого вибору 1.12.1991 р., але – ще раз див. фото – не варт забувати: рішення ЗБЕРЕГТИ РОСІЮ було НЕ НАШИМ – ні в 1992-му, ні в 2022-му.
Ну а тепер ми маємо повне право на свою думку з цього приводу. І на те, щоб до нашої думки – дослухались.
Ще раз – не забуваймо – НАМ ВИННІ. Перед нами винні*.
(*Адмін буде банити всіх, хто прийде в коменти з школярськими методичками в дусі “вам завжди всі винні, на себе подивіться!” і т.д. – вчімо історію інших народів, зраджених “світовою спільнотою” в ХХ ст, і як лиш ті з них зуміли виплисти, котрі належним чином прокомунікували своїм “партнерам” почуття вини, – авжеж, це велике політичне мистецтво, що його мусимо притьмом опановувати просто зараз, доки “карти”, як казав рудий пень, ще в нас…)
Оксана Забужко
