Є дивне й гірке явище, яке дедалі частіше бачимо у частини духовенства УПЦ МП. Ті самі люди, котрі зневажали українську державу, принижували українську армію й відмовлялися навіть словом підтримати своїх парафіян, що йшли добровольцями захищати Батьківщину, раптом починають прикриватися тими ж таки воїнами.

Ще вчора вони відмовлялися благословляти цих хлопців, висміювали їхній вибір, називали «братоубійцамі», бажали їм лиха.

А сьогодні з пафосом кажуть:

«Не торкайтеся нас! Наші парафіяни також воюють. Наші сини теж захищають Україну».

Але ці слова — не про любов.

І не про страх перед державою.

І вже точно — не про справжню підтримку українського воїна.

Це робиться для того, щоб створити картинку для Заходу.

Головна мета — зовсім не захистити себе перед українською владою.

Їм не страшні українські закони, бо вони впевнені у своїй безкарності.

Їхній страх — інший.

Вони бояться втрати образ «переслідуваної Церкви», який роками продавали світу. Бо саме цей образ давав їм підтримку з-за кордону, формував політичний тиск на Україну та приносив вигоду їхнім покровителям у Москві.

Тому сьогодні вони намагаються намалювати для західної аудиторії картинку:

«Нібито в Україні гонять Церкву тільки за віру, а тим часом діти й парафіяни цієї Церкви гинуть на фронті, захищаючи український народ».

Це — маніпуляція у чистому вигляді.

Прикриття чужою жертвою.

Представники УПЦ МП, які зневажають Україну, прекрасно розуміють: якби Захід побачив, що вони — не жертви, а багаторічні інструменти російського впливу, то їхня легітимність у світі зникла б миттєво.

Тому вони хапаються за будь-яку можливість сказати:

«Подивіться! Наші парафіяни теж воюють! Не чіпайте нас!»

Але це — чужа заслуга.

Чужа кров.

Чужий подвиг.

Бо ті воїни пішли на фронт всупереч їхнім настановам, а не завдяки ним.

Їх не благословляли — їх відштовхували.

Їх не підтримували — їх зневажали.

Їх не проводжали — їм відмовляли навіть у доброму слові.

А тепер, коли герой загинув, ті самі люди рвуться його відспівувати, щоб виглядати «ближчими до народу», а тим більше — щоб показати Заходу:

«Ось кого переслідує українська держава!»

Це моральне злодійство: видавати чужу гідність за свою.

Маніпуляція, одягнена у священичі ризи.

Такі духовні діячі намагаються присвоїти собі чесноти українських воїнів, бо своїх власних не мають. І, що найважливіше, вони намагаються зробити так, щоб у Європі та США повірили:

«Українська влада неправедна, бо переслідує справжню Церкву, чиї діти гинуть за Батьківщину».

Це намагання створити симулякр мучеництва.

Фальшиву ікону, намальовану на чужій крові.

Маніпуляцію, призначену не для українських очей, а для західних дипломатів і журналістів.

Мудрість говорить про такі речі давно:

“Уста неправедного — двоїсті, а серце його — повне підступу.”

(Притчі 26:23–24)

“Грішник користується працею праведного.”

(Еклезіаст 2:26)

Підсумок.

Ці люди прикриваються воїнами не тому, що люблять Україну.

Не тому, що їм болить за загиблими.

І не тому, що вони бояться державного осуду.

Вони роблять це заради зовнішньої картинки, заради політичного впливу на Захід, заради збереження міфу про «переслідувану Церкву», яка нібито страждає за віру, а не за свою багаторічну співпрацю з державою-агресором.

Але мудрість каже:

“Плани лукавих розвіє Господь, а діла праведних утвердить.”

(Притчі 21:30)

І так буде.

Автор Дмитро Боднарюк