Ми не маємо права бути слабкими, і нехай вбереже нас Господь від зневіри

Війна випробовує кожного. Це — найоб’єктивніший тест на громадянську зрілість, відповідальність перед дітьми та онуками за долю України. Насправді на четвертому році цієї безпричинної агресії з боку російського терористичного режиму вже було достатньо переконливих аргументів, аби усвідомити, що суне сюди ворог не з добром. Орда знову йде руйнувати, грабувати і знищувати все українське. Але, на жаль, багатьом ще здається, що вдасться пропетляти.

— Ситуація у суспільстві зараз дуже складна. Частина людей живе ілюзіями, створеними в мережі кремлівськими пропагандистами, типу «все пропало, і треба капітулювати». І при цьому не враховуються реалії життя — на фронті агресора стримує наша армія. А от сильнішою чи слабшою вона буде, залежить від нас. Зараз нашим синам і дочкам, чоловікам і дружинам на передовій особливо потрібна допомога громади. Хто в чому винен – остаточно розберемося після припинення бойових дій. Зараз треба вистояти. І ті гривні, автівки, сітки, теплий одяг, борщові набори та консерви ми веземо не в Київ на Банківську, а прямо в бойові частини. Бо це фронт. Там зараз ненажерливе пекло, яке кидає у свою горлянку абсолютно все і ніколи не вгамується, поки ми всі не зрозуміємо, що війна іде в нашій країні і що в ній треба перемогти будь-якою ціною. Нам це під силу, якщо справді об’єднаємось, — каже Юлія Вотчер, президент вінницької волонтерської ГО «Мольфар».

Про цю жінку можна писати книжки та знімати фільми. Вона знає, чим пахнуть солдатські бліндажі зимою, коли обстрілюють з ранку до вечора, і неможливо навіть випрати білизну та шкарпетки. Знає ціну пляшки води на передовій, знає, скільки життів може врятувати волонтерська автівка, передана бійцям. Вона знає, що таке біль втрати найріднішої людини. Але ви не побачите в її очах розпачу та сліз. Там — сила, відповідальність і впевненість у перемозі. І заради неї, заради життів таких самих дорогих хлопців, як її загиблий син Андрій, жінка готова у будь-яку мить рушати на передову з черговою передачею на підтримку захисників.

— Днями готуємось знову туди. Для мене особисто це вже буде сто сорок сьома поїздка. Хоча трохи важче стало збирати нашим оборонцям необхідне, бо чомусь люди трохи занепали, однак поїдемо не з пустими руками. Завдяки дипломатичному таланту моєї заступниці Каті Швачій і нашим друзям з німецького міста Шильтах для потреб ЗСУ передамо медичні засоби, теплий одяг, їжу довготривалого зберігання. До речі, про те, як до нас ставляться німці, розкажу трохи більше. Думаю, що це додасть впевненості багатьом українцям, — каже головна вінницька «мольфарівка». — Наша ГО співпрацює із німецькою гуманітарною асоціацією SoNe eV «Soziales Netzwerk Schiltach/Schenkenzell eV» впродовж кількох років. Волонтерська діяльність асоціації почалась у 2015 році з допомоги нашим біженцям інтегруватись у громади Шильтаха і Шенкенцелля.

Завдяки взаємодії ми змогли забезпечити опіковий центр Дніпра електрохірургічним апаратом для з’єднання судин. Такий апарат може замінити 5-6 судинних хірургів. І, відповідно, врятувати у 5-6 разів більше поранених. Навесні ми отримували від них велику партію вживаного чоловічого одягу, який передали на стабілізаційні пункти, продукти і безрецептурні ліки (ними доукомплектовували пакунки військовим), і спортивний інвентар, який передали Луко-Мелешківському ліцею. До слова, громада Луки вже отримувала від Шильтаха потужний генератор, який живить приміщення школи під час відключень струму.

Розуміючи важливість нашої роботи, цього разу муніципалітет міста Шильтах передав ГО «Мольфар» автівку для пересування тих, хто працює: на підсилення війська і на допомогу родинам безвісти зниклих і загиблих військовослужбовців. Крім того, автівку довантажили медичними засобами, одягом для стабілізаційних пунктів і їжею довготривалого зберігання. Ми отримали майже новий бус «Фольсваген», який стояв на балансі муніципального пожежного депо. Хочу, щоб громадяни України розуміли: від нас не відвернулися в Європі. Німці знають, що таке «імперські амбіції», тому і підтримують нас, бо впевнені, що все, передане відповідальним волонтерам, буде використане за призначенням.

Ми вдячні усім, хто долучився до цієї справи, за їх щире бажання допомогти і за теплу зустріч наших волонтерів, які приїхали за гумвантажем. Дякуємо голові асоціації Аннетті Вольбер, меру міста Шильтах Томасу Хаасу, начальнику пожежної служби Маркусу Фаренбахеру, Гансу Курту (організатору благодійних заходів на підтримку України), Ігорю Феджазі (волонтеру ГО «Мольфар» у м.Шильтах). Ми навіть попросили цих людей сфотографуватися біля буса, щоб вінничани знали їх в обличчя. До речі, муніципалітет Шильтаха на наступний рік вніс у бюджет окремий пункт на допомогу українцям під час російської агресії. Правда, є над чим подумати нашим чиновникам і громадянам? — запитує пані Юлія.

У штаті ГО «Мольфар» лише чотири людини, але реально — це сотні волонтерів тут і по всій Європі. Нещодавно пригнали автівку для військових із Португалії. Це вже двісті дев’яносто шоста від початку повномасштабного вторгнення. І чимало з них перегнав водій Володимир Дець, який знає вже багато фронтових доріг, справжній профі. А якщо перевести в грошовий еквівалент передані Силам оборони тепловізори, оптичні приціли, дрони, РЕБи, зарядні пристрої, системи зв’язку, то вийде кругленька сума з восьми цифр.

— І не треба жахатися від цих мільйонів. У тій пащеці війни — то крапля в морі. Хто б що не казав, але бюджет на оборону, який прийняла Верховна Рада, не спроможний належно забезпечити військо. Тих грошей не вистачить навіть на виплати за загиблих. А зброя, боєприпаси, зарплати бійцям, харчування, однострої? — каже Юлія Луківна. — Вже чую контрзапитання: «А скільки вкрали з бюджету відомі персонажі? А скільки продовжують красти з бюджету на всіх рівнях? Чому ці гроші досі через якісь фінансові схеми переказуються за кордон чи збагачують групу цинічних покидьків з найвищих ешелонів влади?»

Скажу чесно, не маю відповіді на ці запитання. Але вже побачила на фронті стільки порядних та чесних людей, що не можу собі дозволити жодного розчарування. У того вибите око, у іншого нога, як ласта, перебита у трьох місцях, у третього — шість уламків у спині. А вони стоять, бо вірять у нас. Хіба ми можемо їх зрадити? Як жорстоко доля вивела характеристику цій колоніальній війні — вона у нас «народна». Народ захищає свою країну, і народ має допомагати захисникам. Бо це такі ж українські люди, як і ми, але їм набагато складніше, ніж нам. Тому треба всім підкласти плече під той важкий хрест, який вони сьогодні змушені нести. А всі свої запитання до влади поставимо на наступних виборах, бо вже зрозуміли, хто чого вартий.

Анатолій Жучинський
Фото автора та з архіву ГО «Мольфар»