Степан Гіга у юності був неформалом. Комсомол із його вимогами, школа зі своїми воєнізованими правилами та і взагалі весь совєцький уклад життя не задовольняв молодого хлопця. Він мав свій власний погляд на все, свою позицію і керувався завжди батьківською наукою та Богом даним йому талантом. Не любив комуністів і ніколи не співав чужою мовою – тільки українською. Носив штани «кльош», довге волосся та сорочки «на випуск», що у ті часи не просто не віталося – засуджувалося.
Учень Білківської школи дуже швидко оволодів музичними інструментами і продемонстрував чудовий голос, настільки чистий і дзвінкий, що сільські музики почали запрошувати учня сьомого класу співати з ними на весіллях. Степанові це дуже подобалося і вже на початок вісімдесятих років він мав свій колектив «Зелені Карпати». Разом із хлопцями – учасниками колективу Степан грав і співав не тільки по весіллях, але і брав участь у районних оглядах та сільських празниках. А ще почав пробувати себе і як композитор. Саме тому його дуже швидко помітили.
У ті часи усім життям керувала партія, що строго підпорядковувалася москві. В уяві окупантів та місцевих вождів усі артисти мали бути зразком для молоді: не пити, не курити, бути одягнутими у однофасонні костюми Ужгородської швейної фабрики та виконувати на сцені пісні про леніна та партію, що веде завжди і тільки вперед. Такі пісні. Мали звучати і на весіллях, і на танцях. Усе інше розглядалося як «тлєтворноє вліяніє» загниваючого імперіалізму. А для того, щоб забезпечити усю цю дурню, у районах були створені комісії, які щороку проводили атестацію усіх самодіяльних колективів, а згодом і дискотек. Якщо колектив не проходив атестацію, то він не мав права ніде виступати, а контроль за цим був тотальним.
Треба сказати, що жоден ВІА не дотримувався партійних приписів, та проходити атестацію якось умудрявся. На весіллях про завжди молодого ілліча не співали.
Комуністи би, може, і пустили молодого співака Степана Гігу на районну сцену з не дуже соціалістичними піснями, але для цього його потрібно було хоча б постригти «під канатку», вдягнути в костюм та повісити на шию краватку. А той не піддавався ніяк. Від слова взагалі. Але хитрі комуністи завжди мали під рукою вірного помічника – комсомол.
Першим секретарем Іршавського райкому комсомолу був тоді Василь Устич – надзвичайно освічений інтелектуал, інтелігент, патріот рідного краю, що виріс у вчительській родині, оточений книгами та музикою. Далекоглядний і мудрий молодий керівник орієнтувався більше на потреби земляків, а не на постанови ЦК. Він помітив у Степанові перспективного співака і запропонував йому, разом із колективом, організувати в райцентрі платний концерт. А музикант, знаючи вимоги до зовнішнього вигляду артистів, не поспішав погоджуватися і стригтися категорично відмовився.
Я не знаю, яким чином, якими словами і аргументами Василь Іванович переконував високе начальство (комуністи сиділи на другому поверсі, а комсомольці – на першому), але таки переконав, взявши відповідальність за все на себе. То був 1985 рік.
Концерт відбувся у старому будинку культури в Іршаві. Зал був переповненим. Усі комсомольці аплодували неформалам і потроху змінювали свої погляди на життя і комунізм у цілому.
На той час Степан Гіга ще не мав своїх шлягерів, хоча кілька пісень вже було. Разом із «Зеленими Карпатами» вони переспівували репертуари інших артистів – вибирали те, що їм подобалося, а публіка від того шаленіла. Бо пісні були кращі з кращих, а виконавець своєю майстерністю та голосом перевершував усіх тодішніх зірок.
Перший успіх надихнув молодого співака на створення власного репертуару. Творчі пошуки звели його із багатьма поетами та спонукали творити власну музику. Вже у квітні 1987 року Степан Гіга написав першу пісню на мої слова. Та про це я розповім згодом. Якщо, звісно, ви мене про це файно попросите.
Василь Кузан
фото з 90-х років
