За цим позивним завжди вгадують отця Сергія Дмитрієва, очільника служби соціального служіння ПЦУ «Елеос Україна», капелана.

Але вздовж лінії фронту є ще один священник із таким позивним, якому посміхнеться кожен артилерист та десантник, – капелан із 20-річним стажем о. Костянтин Лозинський. Офіцер-професор богослівʼя.

Священник 101-ої окремої бригади охорони Генштабу, військовий (офіційно – старший помічник начальника відділення підготовки), чоловік військовослужбовиці, чий син служив та воював.

Кожен капелан ПЦУ не подібний на іншого. Попри схожість служіння наше духовенство формує цей інститут, виробляє власні практики треб під кулями та артобстрілами. На долю нашого військового духовенства припало більше, ніж на сотні років братів із країн ЄС.

В цій групі окремо стоять священники, які де-факто служать капеланами вже 20 років. Вони починали це служіння, коли ані саме капеланство, ані армія як така ще, скажімо так, не були в тренді. Принаймні бюджетна політика держави часом не сприяла будь-якому її збереженню, становленню та утвердженню. Лише кілька священників зможуть розповісти, як починалося це капеланство з нульових. І Падре (Костянтин Лозинський) – один з них.

Виловити отця Костянтина непросто. Фронт – армія – фронт. Ми говоримо з ним телефоном: десь у лісі він шукає місце, де чути звʼязок, бо вайфай бліндажа щось підводить.

Далі – думки отця Костянтина.

Чи був я віруючим з дитинства? По радянських мірках моя родина була віруючою. Ми відзначали церковні свята, вдома були ікони.

А коли їхали з Козятина до бабусі, то з татом заїжджали у Володимирський собор. Це дуже яскраві враження: фрески, запах ладану.

Мене це все дуже зацікавило.

Рішення йти в семінарію збіглося з отриманням Незалежності. Тато цікавився релігією, сам колись хотів вступати. Він привіз мене до Києва. І ми пішли в семінарію Київського патріархату. Тоді семінарія була в Михайлівському, але Михайлівського ще не було.

Познайомилися з проректором, взяли програму вступу. А іспит я склав настільки непогано, що мене одразу взяли на другий курс.

Після завершення був призначений викладачем, служив у семінарському храмі.

Як починалося моє капеланство? Мене запросив отець, який відповідав за патріотичне виховання, і запропонував поїхати на присягу на запрошення військової частини. Я побував на присязі, познайомився. Окрім молитви, напевно, знайшов слова.

Мене почали запрошувати ще і ще, я почав їздити. Досвід спілкування з аудиторією був – я ж викладач семінарії. Звісно, тоді це все було неофіційно, але я віддаю належне покійному Димитрію Садовʼяку, який очолював синодальне управління по роботі із Збройними силами. Він намагався максимально професіоналізувати капеланство, проводив курси, відгукувався на будь-яке прохання армії.

Тому так – перші капелани зʼявилися ще 20 років тому. І перед нами стояло завдання зарекомендувати себе, показати, чим може бути священник в армії. Це було в умовах, коли МП ставило палиці в колеса і повсюдно неслося про нашу «неблагодатність».

Але ми працювали. Коли керівництво питало мене, чим допомогти, я сказав: давайте збудуємо храм для військових. Це був час, коли офіцери жили в гуртожитках, коли були мізерні зарплати. Але мені за пару днів подзвонили і сказали: приїжджайте, будемо обирати землю під храм. І ми його збудували.

Його будували своїми руками – я і офіцери, солдати та семінаристи. І ми його збудували самі, власними силами, без зовнішньої допомоги та вливань. Ми зрештою показали, що це можливо.

Деколи я думаю, що сам авторитет капелана формується від його здатності робити щось своїми руками.

Потім прийшов Майдан, потім – початок війни 2014 року. Не питайте мене, як я зустрів і прожив вторгнення, бо я готувався до нього з 2014 року. З 2014-го разом із комбригом періодично виїжджав на тиждень або на 10 днів на фронт.

Сповідав, причащав. Капелану в армії не слід проповідувати у прямому сенсі цього слова. Солдат – сформована людина. Він переважно знає, що Бог є. Або не вірить, що Бог є. Але попит на священника в армії був. І, на моє переконання, цей духовний попит можна збільшувати та формувати.

Я запитав військового при одному з перших приїздів: що мені робити? І почув, хай і доброзичливе, але напівіронічне: «Підкидайте, отче, дрова у буржуйку».

Я не збирався підкидати дрова – я копав бліндаж, допомагав вантажити, у все впрягався, а потім йшов з конвоєм на позицію. Там причащав хлопців.

Після одного з боїв під Дебальцевим загинуло одинадцять чоловік. Я їх усіх ховав. Хоронив. Ми всі плакали, погано було на душі. І ми розуміли, що буде велика війна. Правда, думали, що пізніше. Але я готувався.

Закінчив військову кафедру Національного університету біоресурсів і природокористування. Сильна кафедра: у них було три танки на ходу, два – на «качелях», оружейка, автополе. Для чого? Я переконаний, що капелан повинен знати армію. Я завершив навчання командиром взводу БТР, але потім мене перевели на ділянку цивільно-військового співробітництва. Війну зустрів офіцером відділення бойової підготовки.

Коли мене запитують, які головні кваліфікаційні вимоги до військового священника, я кажу: він повинен хотіти бути капеланом. Військовий колектив – складний організм. Там не спілкуються як на світському рауті. Ти маєш бути готовий до того, що тебе не помічатимуть.

Тим більше, що попередник міг зіпсувати репутацію священника. Але одного бажання мало. Він повинен мати сили та засоби реалізовувати служіння. Спорт завжди був одним з моїх пріоритетів. Капелан має бути підготовлений. Йому має бути за щастя поспати у бліндажі, він повинен уміти спілкуватися з різними категоріями, бути історично обізнаним. Йому доведеться вступати в суперечку і розуміти: тебе слухають солдати, і якщо спасуєш – тобі буде важко повірити вдруге.

Капелан – це офіцерська посада. Священники повинні вміти читати карту, водити машину, у тому числі військову, знати тактику, вміти користуватися засобами звʼязку, бажано мати інженерну підготовку.

Він повинен знати, що таке автомат (хоча йому і не дозволено стріляти).

Солдати говорять про армію. Якщо вони бачитимуть, що ти тямущий, до тебе автоматично зросте довіра. Він повинен уміти сформувати проєкт наказу чи рапорт, озвучити проблему і запропонувати шляхи вирішення.

В ідеалі йому потрібна і богословська, і класична військова освіта. До неї багато питань, але маємо те, що маємо. І якщо поєднувати це все з проповіддю, то це буде на славу Божу і на допомогу армії.

Я цього дотримуюся – і в мене виходить. Якось мене питає один боєць: «Нащо ви гайку крутите?». Я кажу: по-перше, в статуті написано, щоб я особистим прикладом показував, що робити, аби техніка їздила та стріляла. По-друге, я християнин – допомогти ближньому. А по-третє, я священник, тож тим більше маю вам показати, як правильно.

До війни треба готуватися, бо раптом бій, а я втомлений. Отак крутимо гайку, а я то анекдот їм розкажу, жартуємо, і про Бога згадаю. Або фрагмент із житій святих.

Приходить рота – я запитую: хто віруючий? Усі піднімають руки. Кажу: хто не хоче, щоб на нього потрапила вода, – два кроки назад. У мене все ненавʼязливо.

Мене питають, чи всі у мене ходять до сповіді. Ходять. Але сьогодні у людини є бажання, завтра – нема, а післязавтра людини нема. Я молюся за них усіх.

Я дуже вірю в інститут капеланства. Капелан грає не останню роль у збереженні держави. Коли капелан на своєму місці – це золото для бригади. Поговорити, підбадьорити – і для віруючих, і для невіруючих. Ми можемо це все.

Тепер головне – відстояти державу. Бачити менше