Вікторія – корінна вінничанка. Вона успішно навчалась у кращих університетах України – Київському ім. Шевченка та Львівському ім. Франка. Закін­чила факультет журналістики та магістратуру. Єдина донька  батьків. Нещодавно вийшла заміж. Але шлях її в журналістику та до нашої газети сповнений несподіванок.

– Мабуть, переломним моментом стало те, що у вісім років мене збив автомобіль. Досі вважаю дивом те, що залишилась живою. Обій­шлось струсом мозку, зламаною ключицею та раною на нозі. Невдовзі після аварії з’явились мої перші вірші. До восьмого класу я списала ними десяток зошитів. Зрозуміло, що вони були по-дитячому наївні. Згодом за свою творчість мене нагороджували дипломами за призові місця у конкурсах міського та обласного рівня.

Паралельно я стала друкува-тись у шкільній газеті «Вісім­ка», тож у дев’ятому класі заявила батькам, що буду журналістом. І вступатиму тільки до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Школу закінчила у 2008 році із золотою медаллю і завжди з теплотою згадую класних керівників – Любов Окулову та Лесю Ревацьку. ЗНО трішки не дотягла до 200 балів. Це допомогло мені вступити на бюджетну форму навчання омріяного вишу. Студентські роки згадую із усмішкою,  навчатись було нескладно, тим паче, коли впевнений, що це саме твоє. Були серед моїх одногрупників діти бізнесменів, професорів журналістики та нардепів. Тож відчувалась со­ціальна нерівність. А одного разу на іспиті викладач відпустив цих «зіркових» студентів і поглузував з мене. Мовляв, все одно ті одногрупниці у норкових шубах журналістками не стануть, бо прийшли за дипломом. А ось мені треба гарно вчитись, бо «повернусь у свою нещасну Вінницю і буду мало заробляти». Тоді ті слова мене вразили до сліз. Але зараз я підтримую із тим професором дружні стосунки, він репостить мої матеріали у себе на сторінці, і я зла на нього не тримаю. Його слова, хоч і в такій формі, стали для мене стимулом працювати над собою, аби стати успішною та незалежною матеріально.

– А як після навчання у Києві ти опинилась у Львові?

– Після закінчення четвертого курсу вирішила, що пора йти на роботу. Стипендії не вистачало, а просити зайвий раз у батьків не хотілось. Тож на п’ятий курс перевелась на заочну форму навчання до Львівського національного університету імені Івана Франка. Паралельно у Вінниці влаштувалась на дві роботи – кореспондентом до одного із місцевих видань та на склад – пакувати овочі та фрукти на кафе. Досі дивуюсь, як те все витримувала. Адже склад працював щодня, крім неділі, із пів на шосту ранку. За кілька годин потрібно було скласти товари для 12-20 точок, переносити кілька центнерів картоплі, капусти, цибулі. А від «перехімічених» перців та зелені в мене не раз були висипи на руках. І за все це мені платили за день роботи 30 гривень. Пригадую, що спочатку я соромилась такої брудної роботи. Проте батьки завжди мені казали, що соромно — не працювати. Врешті, через рік роботи на складі я потрапила до лікарні із пневмонією. Після того вирішила, що працювати у такому графіку мене надовго не вистачить і треба приділяти час розвитку у своїй професії. Пішла зі складу. Роботу кореспондентом у то­му виданні теж покинула через мізерні копійки, які платили… А ще більше – неповагу до праці.

Після цього мені запропонували роботу в ЗМІ… «через ліжко».

Так сталось, що певний час знайти роботу за спеціальністю не виходило, тому вирішила звернутись до знайомого, який на той час працював на високій посаді в одному із департаментів. Було близько шостої. Секретар вже пішла додому, а чоловік запросив до кабінету. Спочатку ми розмовляли. Згодом посадовець відкрив цукерки та пригостив бокалом вина. Звісно, відмовити не можна було. Але те, що було далі, огидно згадувати. Раптом кремезний та пузатий чоловік кинувся мене обіймати й намагався цілувати. Я відверталась як могла й спочатку подумала, що це недоречний жарт. Але посадовець почав розповідати про мою  фігуру, губи та гарну сукню. Вже було не до сміху. Та ще й, як на зло, сів телефон. Двері чоловік закрив на ключ, й у таку пізню годину на роботі вже нікого не було. Проте я випросилась в нього до вбиральні і кинулась тікати. Зупинилась вже за двісті метрів, коли через сльози й тієї дороги не було видно. Цей чоловік годився мені в батьки. Але держслужбовець повів себе як остання наволоч… Напевно, в цю мить в ситуацію втрутились Небеса…

Бо саме так можу назвати те, що опинилась у найтиражнішій газеті Вінниччини без усяких блатів.

Це видання мої батьки та родичі читають дуже давно. Тож, будучи ще школяркою, я була палким прихильником «33-й Молодіжка». Свого часу навіть кілька листів туди написала як читачка. А щодо працевлаштування — все  просто. Вкотре вирішила спробувати удачу і прийшла зі своїми матеріалами до кабінету засновника газети Тетяни Редько. Бо знала за матеріалами її давно. Вона та головний редактор видання, інший засновник — Анатолій Жучинський — повірили у мене та взяли на роботу, за що їм вдячна. І майже п’ять років працюю тут кореспондентом, заступником головного редактора «Молодіжки» і кажу це з гордістю. Бо ця газета популярна серед людей, вони її поважають, а бояться та ненавидять нечесні ділки. Тут я та мої колеги отримали і продовжують отримувати колосальний досвід, безцінні знання, настанови. Ми всі разом були від самого початку на вінницькому Майдані, їздили до столиці. А коли почалась війна на Сході, взялись допомагати нашим воїнам та їздити на передову як волонтери та журналісти. В найскрутніші часи для країни редакція перетворилась у волонтерський штаб. За рекламу ми брали бартером валянки, продукти, одяг і передавали все на передову… Я особисто побувала в найгарячіших точках війни на Донбасі. На 20-му блокпосту, на посту Балу, в Дебальцевому… Крім того, кожного номера ми пишемо про наших героїв — як живих, так і, на жаль, мертвих. Газета «33-й канал» стала для мене другою домівкою, а її засновники та колектив — справжніми друзями.

Я єдина донька у батьків, але ніколи не була пафосна чи балувана.

У мене звичайна родина. Батьки – далекі від журналістики. Аби заробити на життя, дуже багато працювали, тож більшість часу я була вдома одна, а влітку гостювала у селі у бабусь. Так само у школі батьки ніколи не робили зі мною домашні завдання, а змалечку навчали відповідальності та самостійності.

Вдома я кохана дружина, вишиваю бісером картини та обожнюю тварин.

Про особисте розповідаю рідко, але я вдячна долі за те, що подарувала мені зустріч із моїм супутником життя Ігорем. Восени буде два роки, як ми одружились і, чесно кажучи, жодного разу не посварились. Коханий часто у відрядженнях, адже у нього дуже відповідальна робота, тож коли він приїжджає, проводимо кожну хвилину разом. Ігор – моя опора та підтримка у всьому. Він, на відміну від мене, більш врівноважений та спокійний. А ще має добре серце. Часто, коли у супермаркеті бачить бабусю, якій нема за що купити хліб, обов’язково допоможе грішми. Для мене мій Ігор — ідеал справжнього чоловіка, якого я безмежно люблю та поважаю. І це велика заслуга його батьків, котрі народили та виховали таку людину.

У вільний від роботи час люблю вишивати бісером. Маю до десяти картин, серед яких ікони. Мене це хобі заспокоює, адже робота складна і нервова.

В моєму мобільному телефоні більшість фотографій із тваринами. Оскільки я багато часу провела у селі, то це не дивно. Вдома у мене живе шиншила Марсель, яку подарував мені під час відрядження господар Валентин у Немирові. Це пухнасте сіреньке диво приносить позитивні емоції. У будинку батьків — кіт Рудик та дві собаки – Кузя та Альфа. Остання з’явилась також завдяки моїй роботі – подарував цуценя мій гарний товариш та волонтер з Бершаді Ігор Климнюк.

Моя сім’я доклала чимало зусиль для того, аби я стала тією, ким є зараз. Тож через газету висловлюю їм свою любов та подяку. А читачам обіцяю не затупити «Золоте перо».

Ілона Вальтер