Тож сидіти у декреті після народження синочка у найманій квартирі у Вінниці не стала. Залишила його на хвору маму і вирушила до Італії, аби заробити на власне житло. Востаннє махала маленькому Єгорчику крізь віконечко невеличкого буса, який мав відвезти Тетяну до «райського» життя, а коли від’їхали кілька метрів – рясно вмилася гіркими слізьми. Втім, досвідчені сусідки-заробітчанки заспокоювали. Мовляв, це спочатку так. А потім звикається і їдеш з дому із легким серцем. Та хіба так буває? — дивувалась Таня, і в голові постійно крутилась думка, як її синочок тягне свої рученятка до неї і питає, чому не взяла із собою.
Як і домовлялися, Тетяну зустріла в Італії шкільна поруга Марина і забрала ночувати «до себе». Коли побачила, що їй доведеться спати ще з двома дівчатами на одному ліжку, а на дивані у тій же кімнаті туляться ще дві «наймички», стало не по собі. Та вибору не мала. Зранку чекала ще одна несподіванка. Синьйора, у якої працювала Рита, відмовилася брати ще одну українку на кухню. Після того запропонувала мити посуд. Таня погодилась. Спочатку хазяйка платила жінці 500 євро на місяць. З тих грошей майже нічого не лишалося. Втім, Таня не сумувала, адже розуміла, що без мови більше вона мати не буде. Тому стала вчити італійську завдяки аудіоурокам. Через півроку Тетяна заявила синьйорі, що йде на кращу роботу із більшою зарплатою, бо вдома хвора мама та син. Було видно, що такою напористістю жінка спантеличена. За таке зухвальство вона б звільнила будь-яку заробітчанку. Але не Тетяну, бо давно спостерігала за її роботою. Та все виконувала дуже старанно. Тож синьйора відвела її вбік та запропонувала офіційну роботу та 900 євро. Але щоб тримала рот на замку перед іншими українками. Таня погодилась і мовчала… Тим часом її колежанки одна за одною звільнялись, а роботи ставало все більше…
П’ять років пролетіли, як одна мить. Таня давно перебралася в іншу квартиру, яку винаймала з подругою, і відклала досить грошей, щоб відвідати Україну. Сказала про це синьйорі. І та знову запропонувала більшу зарплату. Таня згодилась на пропозицію. Дарма, що тепер «пахала» за трьох – крім миття гори посуду, тепер ще й на кухні робила всякі нарізки. Тим часом хазяйка стала запрошувати Таню у свій кабінет на горнятко кави. Пізніше розпорядилася, аби українці протягом дня безкоштовно варили міцну каву. Потім спеціально для Тетяни поставили у шафку на кухні «вітамінні коктейлі», щоб вона не втомлювалася, «підзаряджалася». Таня щомісяця відправляла зароблені важкою працею євро – сотні за сотнями. І раділа, що нарешті купили гарне житло. Що Єгорчик гарно вчиться у школі і мріє бути юристом. А на це треба великі гроші. І знову сім років важкої праці в Італії. І вже тоді Таня наважилась їхати додому, хоча синьйора не хотіла відпускати.
Та дорогою до України жінка відчула себе недобре. Ніби все пливло перед очима. Думала, що так відреагувала на переїзд. Та зір миттєво падав. І коли до буса прийшов її зустрічати після стількох літ розлуки Єгорчик, сина вона… не побачила. Після обстеження лікарі лише розвели руками: хімія, якою підпоювала синьйора українку, аби та краще працювала, зробила свою чорну справу – Таня зовсім осліпла… Чи допоможе їй дороговартісна операція за кордоном хоч трохи відновити зір — ніхто гарантій не дає…
Валентина, читачка
