Відома учасник бойових дій – 94-річна ветеран Другої світової війни Луїза Ахметханівна Сергеєва — проживає по вулиці Порика у Вінниці. Вона — середнього зросту, худорлява, струнка, має життєрадісну вдачу. Довгий вік їй передався генетично від батьків, корінних татар. Народилася Луїза Сергеєва на Різдво Христове – 7 січня 1925 року у місті Троїцьк Челябінської області. Звідси у 1942 році пішла добровольцем на війну, де була телефоністкою і зв’язковою.

– На фронт я пішла 16-річною з Троїцька і пройшла усю війну, — розповідає фронтовичка. — До Вінниці ми прийшли з Ленінграда, де якраз зняли блокаду. А звідси курс взяли на Прагу та Берлін, де й зустріла з побратимами Перемогу. За Вінницю були важкі бої. Пригадую, що на початку Старого міста тоді було всього декілька хат, а то — поле, залите кров’ю танкістів, які витримали важкий бій, щоб наші війська увійшли у місто. Вінниця тоді була не така, як зараз — невеличка, але дуже затишна. Центр закінчувався за теперішнім універмагом, далі розміщувався цвинтар, а де зараз Вишенька, то були городи та поле. Але скільки загинуло людей за її визволення!

Бабуся вдається у спогади. На очах з’являються сльози, адже пригадувати доводиться побачене та почуте, повертатися у незабутні дні юності, на яку випали роки війни. Фронтовичка розповіла: в район Вінниці німецьке командування стягнуло найбоєздатніші військові сили — піхоту, артилеристів та інші частини, які знаходилися в ближніх селах. На околицях Вінниці фашисти позаміновували поля, повикопували протитанкові рови, доти та дзоти і навіть підірвали греблю. Наступ наші розпочали у березні 1944 року з боку Липовецького району. Перед наступом штурм здійснила авіаційна дивізія, зробивши нальоти на аеродром поблизу Вінниці. А тоді йшли війська фронту, визволяючи на шляху населені пункти. Потім довелося форсувати Південний Буг у районі Сутисок. Маршал Жуков наказав перекинути частину дивізій до Жмеринки, щоб перекрити шлях відступу німецьким частинам. 17 березня німці залишили наш вокзал і радянські війська ввійшли в місто. Через 3 дні Вінниця була визволена повністю.

– У Вінниці я залишилася не одразу. Після війни повернулася додому, деякий час проробила на заводі, а потім поїхала на навчання у технікум зв’язку в Казані, де провчилася 2 роки, й мене направили на роботу у Вінницю. Тут я вийшла заміж за ракетчика Василя Сергеєва, який мене дуже любив і носив у буквальному розумінні на руках. Жаль, рано пішов з життя. У 1968 році ми заселилися у квартиру по вулиці Порика.

Довгі роки у Вінниці пропрацювала Луїза Ахметханівна начальником відділення зв’язку №16. У місті над Бугом народила двох синів. Вийшовши на заслужений пенсійний відпочинок, фронтовичка є активним членом міської ветеранської організації та постійно бере участь у благоустрої прибудинкової території.

Для бадьорості духу бабуся щоранку робить фіззарядку, ходить вгору та вниз по східцях на свій 4-й поверх, а тоді снідає. Протягом дня обов’язково прогулюється на свіжому повітрі і зберігає доброту, яку передає оточуючим на прикладі власного життя.