І ми були до цього ближче, ніж здається.

У 1915 році ім’я Івана Франка прозвучало там, де вирішується світова літературна історія — у Шведській академії.

Його офіційно висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Кандидатуру подав доктор філософії, греко-католицький священник Йосип Застирець із Відня. У своєму листі він назвав Франка:

«Великим Провідником своєї нації, інтернаціональним генієм і найвизначнішим письменником сучасної Європи».

Це були не просто красиві слова.

Ініціативу підтримав шведський історик Гарольд Г’єрне, професор Уппсальського університету. Франка читали, розуміли й визнавали поза межами України — у центрі європейської науки й культури.

Спеціальний комітет у Стокгольмі розглянув кандидатуру.

Результат був однозначний:

4 голоси “за”. 0 — “проти”.

Вердикт був очевидний: Франко — гідний Нобеля.

Але історія втрутилася.

Перший удар — формальність.

Лист із номінацією надійшов запізно: список кандидатів на 1915 рік уже був закритий.

Другий — фатальний.

У травні 1916 року Іван Франко помер.

А правила Нобелівського комітету суворі: премія не присуджується посмертно.

Так голосування 4:0 залишилося лише в архівах.

А Нобелівська премія — пройшла повз Україну всього за кілька місяців.

І ось що справді важливо пам’ятати:

• Це була не просто літературна оцінка — це було міжнародне визнання української культури.
• Франка підтримали не “зі співчуття”, а за масштаб думки й силу слова.
• Він став першим українцем, офіційно номінованим на Нобелівську премію.

Ця історія — не про поразку.

Вона — про втрачений шанс, який доводить наш потенціал.

Пам’ятаймо: справа Франка не закінчена.

Вона чекає на продовження — у нашому поколінні.

Збережіть цю історію.

Поділіться нею.

Бо світ має знати, кого він не встиг нагородити.

Ми – українці