Відходять у вічність останні «дисиденти». Смерть Левка Лук’яненка сколихнула багатьох. Зрозуміло, що вік, але як добре, що нашим сучасником була людина-легенда, яка жила із проголошеним вироком – смертна кара — і чекала її у тюремних застінках не гітлерівців, фашистів, а «любимого» СРСР, але ще дочекалась незалежної України і була депутатом не одного скликання.

Він не був рецидивістом, вбивцею, маніяком, а простим патріотом. Як і ти, ми, я… І за це – смерть. І таких було сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони українців.

Сподіваємось, прийде ера тих, хто не буде обтяжений «горбом» комуністичного чи комсомольського минулого, і ми не для шаблону, а з повною глибиною та шаною віншуватимемо тих, хто за мрію про незалежну Україну та любов до своєї мови й культури віддав життя. У тому числі й на Вінниччині.

Спасибі долі, що мала змогу особисто спілкуватись із паном Левком. Але не стільки мене навіть це вразило – а зустріч з ним вже в академії в Києві мого сина, яка в першокурсника змінила уяву про світ:

– Уявляєш, мамо, цей чоловік за любов до України був засуджений до смертної кари…

Ти що – оце людина, оце титан, — все повторював він. І саме Левко Лук’яненко в подальшому став його кумиром… А до цього був Майкл Тайсон – як і для всіх хлопчаків.

Ось так живі легенди на власному прикладі забирали і нехай вічно забирають серця наших дітей із «субкультур»…Бо просто «бити морди» — це добре… Але бити морди тим, хто зазіхне на Україну і осквернить її мову та культуру — в тисячі разів краще, і це довело покоління добробатів та й регулярних військ нової України.

Дуже хочу згадати сьогодні не лише Левка Лук’яненка, а й багатьох відомих і ні дисидентів, із якими звела доля.

Я, дитя останніх років комунепохи, із безпечного Поділля потрапивши до Львівського університету, із подивом дізналась, що там був свій 1-й відділ КДБ…

– Бо тут щороку розкривають націоналістичні кубла, – повторювали нам радянсько налаштовані викладачі…

– Бо тут ніхто і ніколи не сприймав і не сприйме «совєтів», — шепотіли мені патріоти. Тут жодного разу не поставили при владі місцевого керівника – все Іванови та Петрови присилались із російського центру.

Першим став саме В’ячеслав Чорновіл. Дисидент, який сидів «за любов до України» і мрію про незалежність у одній із вінницьких зон – у Піщанській колонії. Він, будучи вже губернатором Львівщини, згадував ці часи. А мені вже тут про нього та режисера Параджанова, який сидів у Стрижавській колонії, розповідав тодішній «КУМ» зони, що знав багато чого.

Щоправда, Параджанову, творцю «Тіней забутих предків», класичного шедевру українського кіно, шили ще «нетрадиційну любов»… І за це все – статті, як за вбивство.

Я пам’ятаю найпопулярніші піки Руху в Україні, який очолював і Чорновіл. І зрозуміло, що його розкол із кедебістським слідом. Зрозуміло, що він є і у його смерті із підлаштованою «автокатастрофою».

Запам’ятайте, в Україні, як і на Вінниччині, боялись, бояться і ще, на жаль, будуть боятись справжніх патріотів України, яким вона дійсно дорога. І це не секрет, що досі нею правлять, за словами першого Президента, також нашого земляка Грушевського, ті, кому вона насправді зовсім не потрібна.

Вінниччина знає і власних рухівців – тих, хто підіймав Український прапор тут – це Мулява та Нижник, Корнійчук і Палій…. Десятки інших.

Скільки було провокативних суперечок між рухами – наприклад, міським Кутузова та обласним Муляви…

– Чого вони так дерлись? – дивувались незрілі сучасники. Для думаючих було очевидно – це справа рук спецслужб. І того самого всюдисущого КДБ, бо «руки Московії», як покаже час, були аж надто довгими і надто загребущими. Саме ці темні сили уламків імперії вже тоді виношували плани третього Риму.

А я із великим задоволенням брала інтерв’ю у титанів української душі, які протистояли їм, ось таких дисидентів. Пригадую останній приїзд перед відходом у вічність Володимира Муляви і його соратників, вже із Києва. Були серед них і дисиденти з Прибалтики. Мене дуже здивував один із них – він говорив чистою українською. Пояснив, звідки знає цю мову:

– А як не знати. Мені впаяли 20 років таборів. А негласною мовою гулагів СРСР була українська – бо в кожному таборі було найбільше саме українських «політічєских». І саме за любов до України і боротьбу за незалежність і в часи війни, і після неї вони сиділи там. А я мотав термін за любов до незалежної Естонії. Ось так і переплелись наші долі…

Можу згадувати ще тисячі митей. Але наголосити хочу найголовніше.

Так, сьогодні дуже важко, а часом нестерпно жити і виживати в уже незалежній Україні. І це правда, що, на жаль, не народ, а олігархи сьогодні захопили владу в Україні, оповили її пуповиною корупції, сколотили більшість своїх лобістів-депутатів, підняли необгрунтовано долар і застрягли в болоті війни, вже й там створивши систему контрабандних потоків, бізнес на крові. Але все це при усвідомленні кожного, як і бажанні, можна змінити… Бо вибирати можна все на світі, крім Батьківщини. І тільки в Україні ми її громадяни — в решті найзаможніших і найсучасніших – як секонд хенд, безправні і німі раби, заробітчани, батраки, банданки… Хто там іще?

А ще прошу сотворити вічну пам’ять Левку Лук’яненку і таким, як він, дисидентам. Хто за любов до України отримав вищу міру покарання – розстріл.

Сьогодні нечесні політики вбивають ваше сучасне, саджають вже нових політв’язнів… І це погано, але не смертельно – бо не вбивають мрію, яку ви можете уже в своїй незалежній державі втілити в життя. Вони й за МРІЮ отримували ВИШКУ… І це були не легенди із далекого минулого. Вони були нашими сучасниками. Несімо цю правду життя. І розповідаймо нашим потомкам… Нехай вічною буде пам’ять тим, у кого в серці жили Бог та Україна.

Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року у селі Хрипівка Чернігівської області.

У період з 1944 року по 1953 служив в армії. Він вступив до юридичного факультету Московського університету ім. Ломоносова.

Після закінчення університету з 1958-го працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, з 1959 – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Там він створив опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, в якій виступав за конституційне відокремлення України від СРСР.

У 1961-му його виключили з КПРС і засудили до розстрілу за антирадянську агітацію і пропаганду. Однак вирок замінили тюремним ув’язненням терміном на 15 років.

У 1976-му дисидент вийшов на свободу і став одним із засновників Української Гельсінської групи. Вже у 1977 році його знову заарештували і засудили до 10 років в’язниці і 5 років заслання. Левко Лук’яненко вийшов на свободу через 11 років – у 1988 році. Тобто 26 років свого життя він провів в ув’язненні.

Найвідомішою стала його книжка «Сповідь у камері смертників». Показово, що хоч він і провів кілька місяців у камері смертників, сам підтримував смертну кару в незалежній Україні.

Заслужений журналіст України