– 6 липня 2014 року я зустріла свого коханого Валерчика. Це було місто Артемівськ Донецької області. Ми були четвертий день під обстрілами, жили в гуртожитку, за чотири дні ворожі снаряди практично розгромили наше «лежбище».
Зранку цього дня прибуло підкріплення, ми мали створювати оборону навколо гуртожитку, влаштувати блокпости, закопатися, організувати роту охорони. Прибули командири і надали наказ перевезти потрошки людей на іншу базу – у Покровку Дніпропетровської області. Потрібно було п’ятеро людей зі штурмової роти, в яку саме й потрапила. Здавалося, чого б це така мала, ще й дівчина, в штурмовиках? Ой… Всього не розкажеш, сама зараз згадую і смішно, якого «бєні» я там опинилася?
Заходить до мене в кімнату побратим Миротворець — уже, на жаль, покійний — і повідомляє, що я відправляюся з іншими на спецзавдання. Чесно, я зраділа! Бо вже не витримувала того, що відбувалося щоночі у гуртожитку, нічні бої — це важко…
Я швидко погодилася, зібрала речі, вийшла, і мені вказали пальцем, в якій я машині їду. Одразу здивувалася: коли це у нас стали воювати на «200-тих Тойотах»?! Підійшовши до автомобіля, почала відкривати задні двері, а спереду голос: «Садись наперёд!» Сіла, страх затьмарив очі, бо у машині сидів він — такий здоровий, лисий, з російським акцентом… Коротше, мене перекривило і десь в думках промайнуло: «О, Боже, куди я потрапила, куди мене везуть і що це за маніяк за мною приїхав?» Дізналася, що потрапила до нього в підрозділ, групу снайперів, і навіть зраділа, що цей лисий мужчина завезе мене на нову базу, де є душ і я, нарешті, помиюся…
Дорогою ми багато говорили, він цікавився моїм життям і чому я там, в пеклі, на що я відповіла: «Командире, тепер ми у цьому пеклі разом». Він усміхнувся, йому сподобався мій настрій.
Вже 4 роки ми святкуємо цей день, бо цього дня змінилося усе наше життя.
Марію Бурлаєву вінничани знають, Марію Вітер, або, як її усі називали – Білка. Вона — активістка Майдану, доброволець, яка з перших днів війни виявила бажання йти захищати суверенітет України і прийняла присягу у Петрівцях в лавах батальйону «Донбас». А її чоловік — Валерій Бурлаєв — справжня людина-легенда — співзасновник цього батальйону, який залишив свої статки, свій бізнес в окупованому Донецьку та зі зброєю в руках став на захист України. Сьогодні подружжя живе у невеличкому селі на Вінниччині. Маша лише тепер через суди намагається добитися статусу атовця, не заради якихось пільг, а заради справедливості. Вони й далі переймаються проблемами на фронті, допомагають нашій армії, але без усякого піару…
За усе пережите у ті пекельні дні доля їм подарувала щастя — у новій сім’ї незабаром буде поповнення, Марія при надії. Ось як вона переживає цей прекрасний для кожної жінки стан вагітності:
– Чому люди вважають досягненням зійти на Говерлу, влаштувати кар’єру, придбати машину, сукню? Чому люди не вважають досягненням привести життя у світ? Це неймовірно, це не переказати словами, це найкраще досягнення, яке може зробити людина! Ми в очікуванні нашого щастя!
Увесь наш колектив вітає Марію і Валерія і бажає їхній сім’ї щастя у рідній країні і під мирним небом!
Каріна Маєвська
